Гепард

Саме в ці роки в літературі народжувались ті славні імена, які ще й досі домінують в інтелектуальному житті Європи. Проте Сицилія навіть не знала про існування Діккенса, Джордж Еліот, Жорж Санд, Флобера і навіть Дюма: традиційна сицилійська непроникливість для всього нового, загальне незнання іноземних мов і, нарешті, постійні причіпки бурбонівської цензури, яка здійснювалась під виглядом митного контролю, — усе це сприяло цьому відставанню. Правда, князеві пощастило за допомогою всіляких хитрощів дістати кілька томиків Бальзака. Він прочитав їх перший, бо вже давно виконував роль родинного цензора, і, сповнений відрази, подарував їх своєму знайомому, якого не любив: на його думку, ці романи були витворами розуму могутнього, але екстравагантного, пойнятого настирливими ідеями. Це, звичайно, був поспішний висновок, хоч і не позбавлений певної проникливості. Рівень домашнього читання був, таким чином, досить низький: його визначала цнотливість дівчат, релігійні забобони княгині та власна гідність князя, який ні за що не дозволив би, щоб його родина, зібравшись разом, слухала різне «соромітництво».

Це було десятого листопада, наприкінці перебування родини Саліна в Доннафуґаті. Надворі лютувала страшенна злива, шаленів вологий містраль, б’ючи у вікна цілими потоками води. Вдалині гуркотів грім. Час од часу краплі дощу завівало в нехитрі сицилійські комини, і кілька секунд вони сичали на оливкових головешках, залишаючи після себе чорні цяточки. Того вечора читали новий роман Нікколо Томмасео[116] «Анджела-Марія» і вже закінчували останній розділ. Опис тяжкої подорожі ніжної героїні по морозній, засніженій Ломбардії примушував тремтіти юних сицилійок, що зіщулились у теплих кріслах. Раптом із сусідньої кімнати долинув якийсь гомін і до салону вбіг захеканий лакей Мімі.

— Ваші вельможності! — закричав він, забувши про свій вишкіл. — Ваші вельможності! Прибув молодий синьйор Танкред! Він уже на подвір’ї, а його багаж вивантажують з карети! Мати Божа, свята Мадонно, в таку негоду! — І побіг до виходу.

Кончетта навіть незчулася, як з радості вигукнула: «Любий!» — але звук власного голосу тієї ж миті повернув дівчину до сумної дійсності і, як легко здогадатися, цей різкий перехід від потаємних палких жадань до зримого, холодного світу завдав їй великого болю; на щастя, цей вигук потонув у загальному збудженні, і його ніхто не почув.

Слідом за доном Фабріціо, який швидкими кроками побіг до сходів, кинулися й інші; квапливо проминувши темні салони, усі спустилися вниз. Крізь розчинені навстіж двері видно було зовнішні сходи та частину подвір’я, полотно портретів тремтіло від шаленого вітру, який уривався знадвору до вестибюля, несучи з собою вологість та запах землі. На тлі чорного неба в спалахах блискавок гнулись і глухо стогнали столітні дерева. Дон Фабріціо вже переступив поріг, як раптом внизу, на останній сходинці, з’явилась якась важка, безформна маса. То був Танкред, загорнутий у широкий синій плащ п’ємонтської кавалерії, який тепер виглядав зовсім чорним, бо був наскрізь просяклий водою і важив, здавалось, кілограмів п’ятдесят.

— Обережно, дядечку, не торкайся мене, я мокрий, як хлющ!

Світло від лампи в залі впало на його обличчя. Танкред увійшов до вестибюля, розстебнув на шиї ланцюжок, який притримував йому плащ на шиї, і той випорснув на підлогу. Він був забрьоханий по самі вуха, вже три дні не знімав чобіт і його важко було впізнати. Проте для дона Фабріціо він був дорожчим від рідного сина, для Марії-Стелли — любим небожем, хоч і незаслужено знеславленим, для отця Пірроне — заблудною овечкою, яка завжди поверталася, для Кончетти — дорогим привидом, схожим на її втраченого коханого. Навіть бідолашна мадемуазель Домбрей поцілувала його устами, незвичними до пестощів, і вигукнула:

— Tancrède, Tancrède, pensons à la joie d’Angelicà![117]

Оскільки вона завжди жила чужими радощами, в її арфі було мало струн. Що ж до Бендіко, то він страшенно зрадів своєму товаришеві по забавах, котрий, як ніхто, умів дмухати йому в морду крізь складені трубкою долоні; свою радість він виявляв тим, що шалено стрибав по кімнаті, на позір не звертаючи уваги на Танкреда.

Це була зворушлива мить: родина з’юрмилась навколо юнака, який повернувся; він був тим дорожчим для них, що не належав до вузького кола родини, і тим бажанішим, що приїхав не лише за коханням, але й за почуттям твердої впевненості в майбутньому. Мить зворушлива, але надто довга. Коли вщухли перші вияви радощів, дон Фабріціо помітив якісь дві постаті, що стояли на порозі й усміхалися, — такі ж мокрі, як і його небіж. Танкред теж згадав про них і засміявся:

— Вибачте мені, але від радості я зовсім втратив розум. Тітонько, — звернувся він до княгині, — я дозволив собі запросити в гості мого дорогого друга, графа Карло Кавріаґі. А втім, ви його знаєте, він частенько заходив до вашої вілли, коли служив у генерала. А це улан Мороні, мій денщик.