Гепард

— А тепер він ще наважується змушувати тебе, свого дядька, князя Саліну, главу його родини, батька обдуреної ним дівчини, принижуватися перед оцим шахраєм та його хвойдою дочкою! Ти не повинен цього робити, Фабріціо, не повинен, не повинен, не повинен!

Її голос став пронизливий, уся вона помітно напружилась. Лежачи на спині, дон Фабріціо зиркнув на комод — флакон з валер’янкою був на місці, так само, як і велика срібна ложка, що заспокійливо сяяла в бірюзовій півтемряві поверх кришечки, немов маяк, який запевняє, що істеричних штормів буде уникнено. Князь уже хотів було встати й подати ліки, але раптом передумав і теж сів у ліжку, врятувавши таким чином свій авторитет.

— Годі, Стеллочко, не говори дурниць. Ти сама не знаєш, що кажеш. Анджеліка зовсім не хвойда. Можливо, вона колись нею стане, але тепер це така ж дівчина, як і інші, навіть вродливіша від інших. Мабуть, як і всі, вона трохи закохана в Танкреда. Та, головне, у посаг вона одержить гроші, здебільшого колишні наші гроші, які для неї збивав дон Калоджеро. Танкредові ж гроші конче потрібні — він дворянин і вельми честолюбний, але в його кишенях гуляє вітер. Він ніколи нічого Кончетті не обіцяв, а вона сама ставилася до нього, як до собаки, з першого ж дня нашого приїзду в Доннафуґату. І, нарешті, ніякий він не зрадник, він просто намагається не відставати від подій — як у політиці, так і в особистому житті. А взагалі він чудовий хлопчина, і ти, Стеллочко, це знаєш так само добре, як і я.

Його велетенська п’ятірня легенько торкнулася маленької голівки дружини. Княгиня схлипнула, але тут же ковтнула води — і її гнів змінився на смуток. Дон Фабріціо зраділо подумав, що йому не доведеться вставати з теплого ліжка і босоніж бігти через кімнату по холодній підлозі. Щоб остаточно вгамувати Стеллу, він вирішив прикинутись роздратованим:

— А взагалі в моєму домі, в моїй спальні, в моєму ліжку я не бажаю чути жодних криків. Я не бажаю чути «ти повинен, ти не повинен!» Це я вирішую сам і, до речі, вирішив раніше, ніж ти собі можеш уявити. І годі вже про це говорити!

Останні слова цей ворог «криків у власному домі» прогорлав так голосно, як тільки міг. Забувши, що він сидить у ліжку, а не за столом, князь щосили вдарив кулаком собі по коліну і від раптового болю відразу ж заспокоївся.

Перелякана княгиня тихо скиглила, немов винувата болонка, якій вичитує хазяїн.

— А зараз треба спати. Завтра я йду на полювання і повинен рано встати. Годі! Що вирішено, то вирішено. На добраніч, Стеллочко.

Він поцілував жінку спочатку в чоло, на знак примирення, потім у губи, на знак любові. Знову ліг і відвернувся до стіни. На тлі блакитних шовкових шпалер тінь від його тіла скидалась на контури гірського пасма на фоні ясно-синього неба.

Стелла лягла поруч, і її праве коліно легенько торкалося лівої ноги князя. Вона була цілком утішена і навіть горда від думки, що у неї такий рішучий, такий вольовий чоловік. Яке їй діло до того, що буде з Танкредом… та й навіть з Кончеттою?..

Це балансування на туго натягнутій мотузці миттю припинялось і забувалось разом з усіма тяжкими думками, тільки-но князь знову вдихав одвічні пахощі поля, якщо можна так назвати ті дикі, незаймані місця, де він так часто полював. Під словом «поле» мають на увазі землю, перетворену працею, а порослі чагарником схили горбів були в такому ж стані духмяного первісного хаосу, в якому їх заставали ще фінікійці, дорійці чи іонійці, висаджуючись на Сицилії, цій Америці античності. Дон Фабріціо і Тумео підіймались, опускались, зривались і дряпались об гострі колючки так само, як Архедами та Філострати двадцять п’ять сторіч тому. Перед очима в них розстилався той самий краєвид, від такого ж липкого поту мокрів їхній одяг, той самий морський вітер, байдужий і невтомний, колихав мирти й зарослі дроку та розносив запах чебрецю. Несподівані сторожкі зупинки собак, їх патетична напруженість у вичікуванні здобичі немов відтворювали ті дні, коли перед полюванням мисливці молились Артеміді. Зведене до своїх основних елементів, змивши з обличчя рум’яна турбот, життя знову ставало стерпним.