Гепард

Оркестр, хлопавки, дзвони, циганські пісеньки і «Те Deum» на честь прибуття — все це чудово, але потім що? Буржуазна революція, що підіймалася сходами його палацу у фраці дона Калоджеро; яскрава врода Анджеліки, що затьмарила стриману граціозність Кончетти; квапливість Танкреда, який прискорював природний хід подій і вхитрявся прикрасити квітами чуттєвого збудження найреалістичніші мотиви; сумнівність і двозначність плебісциту, тисячі карколомних махінацій, до яких мусив вдатися він, Гепард, який протягом стількох років недбалим порухом лапи змітав усі перепони на своєму шляху.

Танкред, що від’їхав місяць тому, перебував тепер у Казерті і разом з іншими офіцерами жив у апартаментах колишнього короля. Звідти час од часу він надсилав листи дону Фабріціо, який уважно перечитував їх, то стогнучи, то сміючись, а потім ховав у найпотаємнішу шухляду свого секретера. Танкред ні разу не написав Кончетті, але в жодному листі до дядька не пропускав нагоди передати їй добродушно-іронічний привіт. Якось він навіть написав: «Цілую лапки всім гепардятам, а особливо Кончетті». Звичайно, фраза не уникла батьківської цензури, коли, скликавши всю родину, князь зачитував листа. Мало не кожного дня до них навідувалась Анджеліка, супроводжувана доном Калоджеро або похмурою покоївкою. Офіційно вона приходила в гості до своїх подруг, юних княжен, але всі розуміли справжню мету відвідин, коли гостя з удаваною байдужістю запитувала:

— А що чути від князя?

В устах Анджеліки слово «князь» означало, на жаль, не його, дона Фабріціо, а юного ґарібальдійського капітана. Це викликало у дона Фабріціо складне почуття, в якому бавовна чуттєвих ревнощів перепліталась з шовком радості з успіху його улюбленця Танкреда — почуття, треба визнати, не дуже приємне. На це запитання завжди відповідав він сам у ретельно продуманій формі. З новинами князь поводився, як досвідчений садівник з кущиком троянд: обережно зрізав і зайві колючки (розповіді про амурні пригоди в Неаполі з захопленим описом прекрасних ніжок балерини Аврори Шварцвальд), і передчасні пагони («Напиши мені хоч кілька слів про синьйорину Анджеліку» або «В кабінеті Фердинанда II я побачив Мадонну Андреа дель Сарто, яка нагадала мені про синьйорину Седара»). Невиразний герой його розповідей мало чим скидався на справжнього Танкреда, зате ніхто не міг би звинуватити князя, що він виступає в ролі звідника або руїнника чужого щастя. Та хоча ця словесна обережність цілком відповідала особистому ставленню князя до поміркованої пристрасті Танкреда, вона завжди дратувала його, оскільки була вимушеною. А втім, це був лише один із випадків тих хитрувань у мові та поведінці, до яких він змушений був вдатися останнім часом. Дон Фабріціо з жалем згадував, як ще рік тому він міг казати все, що заманеться, певний, що кожне його слово буде сприйняте, як євангельська заповідь, а будь-яка необачність — як ознака князівської безтурботності. В годину лихого настрою він увесь оддавався хворобливій тузі за минулим і часом далеко заходив по цій небезпечній стежці. Якось, розмішуючи цукор у чашці з чаєм, який подала йому Анджеліка, він упіймав себе на думці про можливості тих Фабріціо Салін й Танкредів Фальконері, які жили триста років тому. Вони б задовольнили своє бажання переспати з тогочасними Анджеліками без втручання парафіяльного священика; їх би мало турбував посаг селянок (які, до речі, тоді його не мали) і, нарешті, вони б не примушували своїх шановних дядьків викручуватись перед дівкою, щоб, не дай Боже, не вибовкнути їй чогось зайвого. Цей приступ атавістичного любострастя (яке, зрештою, було не зовсім любострастям, а радше забарвленими чуттєвістю лінощами) був таким грубим, що цей вихований п’ятдесятилітній аристократ раптом засоромлено почервонів, і, незважаючи на численні перепони, в його душу прокралися руссоїстські докори сумління. Відтоді його нестримна відраза до пристосовництва, в якому він дедалі погрузав, почала зростати з кожним днем.

Того ранку князь ще гостріше, ніж звичайно, відчув себе полонеником подій, які розвивалися швидше, ніж він передбачав. Минулого вечора поштова карета, яка нерегулярно привозила в Доннафуґату нечисленну кореспонденцію в жовтій скриньці, доставила йому й лист від Танкреда.

Лист був написаний надзвичайно акуратно, каліграфічним почерком на лискучому дорогому папері. Князь насторожився. З першого ж погляду можна було здогадатись, що Танкред, перш ніж написати його, порвав не одну чернетку. Князь величався в ньому вже не звичним і приємним йому «дядечком»; небіж звертався до нього формулою «Шановний дядьку Фабріціо», яка мала великі переваги: вона відразу усувала всі підозри про легковажність, давала зрозуміти, що нижче йтиметься про важливі речі, означала, що листа можна показати кому завгодно, а до того ж слідувала давнім традиціям, згідно з якими називання на ім’я має зобов’язальну силу.