Гепард

Почасти з поваги до священичої гідності єзуїта, а почасти через власне занепокоєння дон Фабріціо прудко підвівся і вискочив з води, щоб одягти халат раніше, ніж увійде отець Пірроне, але спізнився, і отець Пірроне ввійшов саме в ту хвилину, коли його вже більше не прикривала мильна піна купелі і ще не огортав легкий покров халата, і князь стояв цілком голий, немов Геркулес Фарнезький[88]; тіло його парувало, а з шиї, з рамен, з живота і зі стегон ручаями стікала вода, немов Рона, Рейн і Дунай, які перетинають і омивають гірські пасма. Видовище владного князя в костюмі Адама було незвичним для отця Пірроне. Звиклий до наготи душевної, він відчув себе страшенно безпорадним перед наготою тілесною: невинний вигляд цього могутнього голого тіла шокував його більше, ніж будь-яка сповідь про кровозмісну інтригу. Він знітився і, бурмочучи слова пробачення, позадкував до дверей, та князь, якого страшенно роздратував цей безглуздий епізод, зупинив його.

— Не клейте дурня, панотче, подайте-но мені краще халат і, будь ласка, допоможіть витертися. — На пам’ять йому раптом спливла колишня суперечка. — І, до речі, послухайте, що я вам скажу: не забувайте й ви час од часу купатись.

Вдоволений, що зміг дати гігієнічну настанову тому, хто завжди давав йому стільки настанов моральних, князь заспокоївся. Полою купального халата він витер голову, вуса і груди, в той час як другою полою отець Пірроне покірно витирав йому ноги. Коли ж і верхівка, і схили цієї гори були сухі, князь мовив:

— А тепер, панотче, сідайте і розкажіть, що саме змусило вас так невчасно мене потурбувати.

Священик сів, а князь став далі витиратися, дійшовши до інтимніших місць.

— Річ у тім, ваша вельможносте, що… мені довірено надзвичайно делікатну місію. Одна близька вам особа відкрила мені свою душу і, зважаючи, можливо помилково, на ту повагу, якою ви мене вшанували, просила розповісти вам про її почуття…

Від цих ухильних багатозначних фраз у князя увірвався терпець.

— Ближче до діла, панотче. Кого ви маєте на увазі? Княгиню?

Витираючи під пахвою, він рвучко підняв руку, немов збирався вдарити єзуїта.

— Княгиня втомилася і спочиває. Я її не бачив. Йдеться про синьйорину Кончетту, — він на мить замовк. — Вона закохалась.

Людина, якій перевалило за сорок, може вважати себе молодою, аж поки якось не відкриє, що в неї вже цілком дорослі діти. Князь раптом відчув себе зовсім старим, умить забувши і про полювання, під час яких проходив десятки миль, і про тихі «помилуй мене, матінко Божа», які вмів викликати, і про свою теперішню бадьорість після довгої, виснажливої подорожі. Він нараз побачив себе в образі сивобородого діда, що веде за собою гурт онуків, охочих покататися на козах в парку Вілла Джулія.

— А чому дівчисько вирішило саме вам про це розповісти? Чому вона не звернулась до мене?

Він навіть не спитав, у кого вона закохалась — це було зайве.

— У вашої вельможності добре серце, але як батько ви надто суворі. Природно, що бідна дівчинка не наважилася розмовляти про це з вами і довірилася старому, вірному вашій родині священикові.

Задихаючись від гніву, князь став натягати довгі підштанки. В думці він уже готувався до довгих розмов, які йому доведеться вести з дочкою, до її сліз, до нових клопотів. Ця вертихвістка зіпсувала йому перший день в Доннафуґаті.

— Бачу, панотче, бачу, мене ніхто тут не розуміє. В цьому моє нещастя.

Він сидів на лавці, струшуючи з густо зарослих грудей краплі води. Стіни ванної змокріли, зі стелі капало, в повітрі стояв молочний запах висівок, змішаний з мигдалевим ароматом мила.

— Гаразд. Що, на вашу думку, я мушу сказати?

У маленькій кімнаті стояла страшенна задуха, немов у парильні, і зіпрілий єзуїт охоче пішов би геть, тим більше, що свою місію він уже виконав, але почуття відповідальності примусило його залишитись.

— Бажання створити християнську родину завжди приємне для святої церкви. Присутність Христа на весіллі у Кані…

— Не відхиляймось од теми. Я говорю з вами не про шлюб взагалі, а про цей конкретний шлюб. Дон Танкред уже зробив якісь пропозиції? І коли?

Цілих п’ять років отець Пірроне пробував навчити Танкреда латини, цілих сім років він покірливо зносив його примхи та всілякі витівки і, як усі в родині Саліна, встиг полюбити хлопця. Але поведінка Танкреда під час останніх подій була для нього прикрою несподіванкою; прихильність до вихованця боролась у ньому з почуттям досади. Він не знав, що сказати.

— Про якісь пропозиції ще не було й мови. Але синьйорина Кончетта не має жодних сумнівів: усі ці дедалі частіші знаки уваги, ніжні погляди, прозорі натяки переконали її в тому, що Танкред не байдужий до неї. Проте, як лагідна й покірна дочка, вона вирішила звернутися через мене до вашої вельможності і спитати, як їй поводитись, коли такі пропозиції буде зроблено. Вона відчуває, що на них довго чекати не доведеться.