Гепард

Біля маленького мосту, за яким починалося містечко, їх чекало кілька десятків жителів на чолі з місцевими властями. Як тільки берлини наблизились, муніципальний оркестр програв у шаленому ритмі мелодію «Ми маленькі циганчата»[81], якою за традицією Доннафуґата зустрічала князя. Тільки-но вмовкла музика, як з церкви та з монастиря Святого Духа, повідомлених про приїзд князівської родини хлопчаками на варті, озвалися дзвони, сповнивши повітря веселим бамканням. «Слава Богу, все поки що, як і раніше», — подумав князь, виходячи з карети. Серед представників влади він побачив мера, дона Калоджеро Седару, з триколірною перев’яззю на грудях, такою ж новою, як і його посада; настоятеля монсеньйора Троттоліно з м’ясистим засмаглим обличчям; нотаря дона Чіччо Джінестра з жабо та китицею капітана Національної гвардії; лікаря дона Тото Джамбоно. Поруч стояла маленька Нунція Джарріта з оберемком квітів для княгині, зірваних півгодини тому в палацовому парку, та церковний органіст Чіччо Тумео, що зустрічав князя скоріше як особистий друг та товариш по полюваннях, аніж як представник влади. Щоб зробити князеві приємність, він наважився привести з собою Терезіну, вогняно-руду лягаву суку з двома білими плямами над очима. Схвальна усмішка князя цілком винагородила його за цю турботу. Дон Фабріціо був у чудовому настрої, сповнений благодушності. Разом з княгинею він вийшов з карети, щоб подякувати за таку зустріч, і під виття оркестру та гудіння дзвонів поцілувався з мером та потиснув руки всім іншим. Заніміла юрма стежила за кожним рухом князя десятками пар цікавих і дружніх очей: доннафуґатські селяни прихильно ставились до свого толерантного пана, який частенько-таки забував стягти з них чинш та орендну платню. До того ж, звиклі бачити кам’яного гепарда на фасаді палацу, на фронтоні церкви, на вершках фонтанів та на майолікових плитках на фасадах домів, вони були раді лицезріти справжнього Гепарда, в пікейних панталонах, який дружньо поплескував їх по плечах своєю могутньою лапою і привітно усміхався з добродушністю вдоволеного кота. «Нічого не скажеш, усе йде, як раніше, і навіть краще, ніж раніше». Танкред теж викликав у доннафуґатців неабияку цікавість: усіх вражала раптова зміна, що сталася з цим юним вітрогоном, який несподівано перетворився на зрілого мужчину, ліберального аристократа, героя, що пліч-о-пліч з Розоліно Піло[82] проливав свою кров у боях за Палермо. Серед цих простодушних лестунів він почував себе, як риба в воді: балакав з ними місцевою говіркою, невимушено жартував і сам же глузував із себе та своєї «подряпини». Проте, вимовляючи ім’я генерала Ґарібальді, він нараз серйознішав і в такі хвилини схожий був на послушника, що раптом опинився перед ракою із святими мощами. Розмовляючи з доном Калоджеро Седарою, про бурхливу діяльність якого в дні визволення він дещо чув, Танкред навмисне голосно вигукнув:

— Доне Калоджеро, Кріспі про вас якнайкращої думки!

Потім запропонував руку Кончетті і разом з нею попрямував слідом за князем та княгинею, залишивши позад себе цілий сонм захоплених шанувальників.

Карети зі слугами, молодшими дітьми та Бендіко поїхали до палацу, а всі інші, згідно з усталеним звичаєм, повинні були спочатку зайти до церкви, щоб вислухати «Те Deum»[83], перш ніж переступити поріг дому. До церкви було рукою подати, й імпозантні, хоч і запорошені новоприбулі рушили туди в супроводі сяючих, але миршавих представників місцевої влади. На чолі цієї процесії врочисто крокував капітан Національної гвардії Чіччо Джінестра, прокладаючи дорогу в натовпі цікавих; за ним, попід руку з княгинею, ступав князь, схожий на ситого і лагідного лева; позад них ішли Танкред і Кончетта; княжна ледве стримувала сльози радості, схвильована, що йде до церкви поруч свого кузена. Хвилювання дівчини аж ніяк не послаблювалось тим, що запопадливий кавалер міцно стискав їй руку, звичайно, лише тоді, коли треба було обминути купи сміття та вибої, якими була вкрита вулиця. Решта сунула ззаду безладним гуртом; органіст щодуху побіг додому, щоб залишити там Терезіну і встигнути до церкви раніше, ніж туди вступить процесія. Над містечком далі гули дзвони, стіни будинків пістрявіли численними, трохи побляклими вже гаслами: «Хай живе Ґарібальді!», «Хай живе король Віктор!», «Смерть Бурбонам!», виведеними невправним пензлем місяців зо два тому. В той час, як процесія підіймалась по сходах, десь зовсім поруч затріщали хлопавки, і за мить церква сповнилась звуками органа — це захеканий дон Чіччо Тумео заграв свою улюблену «Кохай мене, Альфреде»[84].