Гепард

На обрії справді забовваніли три дерева. То були евкаліпти, найнезграбніші з усіх дітей матінки-природи, перші дерева, що їх зустріла на своєму шляху князівська родина, відтоді як о шостій годині ранку виїхала з Бізаквіно. Зараз уже минула одинадцята — протягом п’яти годин перед ними височіли лише ліниві групи горбів, що горіли золотом у сонячному сяйві. Швидка їзда по рівній місцевості раз по раз чергувалась з нестерпно довгими підйомами та спусками, під час яких доводилося стримувати коней. І, незалежно від того, як ішли вони — повільною ступою чи жвавим клусом — весь час невпинно й монотонно брязкотіли балабончики; здавалось, що це дзвенить повітря над розпеченою до білого землею. Дорога бігла повз крихітні принишклі села, немов намальовані на світло-блакитному небі, через пересохлі річки, над якими нависли химерні мости, проз мертві яри, порослі ріденькими кущиками сорго та дроку. І впродовж усього шляху — ні деревця, ні краплини води, тільки сонце та курява. Всередині карет, за спущеними завісками, що захищали від сонця і куряви, температура досягала близько п’ятдесяти градусів. Тому так і зраділи подорожні, угледівши на тлі вицвілого неба гілля цих спраглих від спеки дерев; це означало, що навколо вже простягаються землі дому Саліна, що до Доннафуґати залишилось не більше двох годин їзди і що скоро можна буде поснідати і навіть освіжити обличчя затхлою водою з колодязя.

Через десять хвилин карети в’їхали на ферму Рампінцері. В центрі її височіла величезна будівля, в якій лише протягом одного місяця на рік, під час жнив, жили наймити і стояла скотина. Над масивними, трохи перехнябленими дверима танцював кам’яний гепард з перебитими передніми лапами; поруч з будівлею під сторожею евкаліптів стояв глибокий колодязь, німо пропонуючи всі послуги, на які був здатен: він міг слугувати купальнею, водопоєм, буцегарнею і кладовищем. Він тамував спрагу, поширював тиф, тримав в ув’язненні арештованих, переховував трупи тварин і людей, аж поки вони не перетворювалися на відполіровані безликі скелети.

Усі повиходили з карет. Князь радів від думки, що скоро буде в улюбленій Доннафуґаті, і, дивлячись на спокійний вираз чоловікового обличчя, княгиня забула про свою втому. Бідолашні дівчата ледве тримались на ногах, і тільки хлопці, збуджені враженнями від довгої подорожі, здавалось, не відчували виснажливої спеки. Француженка-гувернантка мадемуазель Домбрей, згадуючи роки, які вона провела в Африці в родині маршала Бюжо[75], весь час стогнала: «Mon Dieu, mon Dieu, с’est pire qu’en Afrique![76]» і не встигала витирати піт зі свого кирпатого носика. Зате отець Пірроне вражав усіх своєю невичерпною бадьорістю: він усю дорогу прокуняв над розкритим молитовником і тепер дивувався, що так швидко приїхали. Двоє лакеїв та покоївка, звиклі до міського життя, роздратовано оглядали місцевість, а невтомний Бендіко відразу почав гасати за круками, що зі зловісним карканням кружляли над самою землею.

Усі подорожні були з голови до ніг вкриті пилюкою, яка білою хмаркою осипалася на землю, поки вони обтріпували від неї один одного.

З-поміж цієї змореної, запорошеної юрми особливо вирізнявся елегантний Танкред. Усю дорогу він їхав верхи і, діставшись до ферми на півгодини раніше за інших, уже встиг умитися, обтрусити одяг і навіть змінити білу краватку. Витягаючи воду з цього багатофункціонального колодязя, він зиркнув на своє відображення у воді, щоб перевірити свій вигляд: усе було гаразд, чорна пов’язка на його правому оці не так прикривала, як нагадувала про рану, яку він дістав три місяці тому в битві під Палермо, друге його блакитне око немов перебрало на себе весь обов’язок виражати лукавство замість тимчасово затьмареного, а ясно-червона смужка на білій краватці делікатно натякала на червону сорочку ґарібальдійця, яку він зовсім недавно зняв. Він допоміг княгині вийти з карети, стер рукавом порох з князевого циліндра, почастував цукерками своїх кузин, перекинувся жартами з кузенами, мало не став навколішки перед отцем Пірроне, подражнив енергійного Бендіко, підбадьорив мадемуазель Домбрей, покепкував з кожного і зачарував усіх.

Кучери розпрягали коней і повільно, щоб дати їм охолонути, повели до водопою; в тіні барака, на свіжій соломі, слуги розстелили скатертини і принесли клунки з їжею. Всі сіли снідати біля колодязя. А навкруги, скільки сягало око, простягалися похмурі поля, на яких жовтіли скирти скошеного хліба та чорніли обпалені сонцем верхівки мертвих горбів. Розпачливий скрекіт цикад сповнював повітря — здавалось, це хрипить спрагла Сицилія, задихаючись від серпневої спеки, й марно благає дощу.