Гепард

— Я хотів спитати тебе, тату, як нам поводитись із Танкредом, коли ми зустрінемось?

Князь умить збагнув, куди гне Паоло, і скипів гнівом.

— Що ти маєш на увазі? Що сталося?

— Невже ти схвалюєш його вчинок, тату? Адже він злигався з шахраями, які хочуть перевернути всю Сицилію догори коренем. Так не можна.

Князь відчув у цьому запитанні і глибоку заздрість, і ледь приховану ненависть святенника до людини без забобонів, придурка до розумного, що ховались під машкарою політичних розходжень. Це його так обурило, що він навіть не запропонував синові сісти.

— Краще вже робити дурниці, аніж цілими днями заглядати коням під хвіст. Тепер Танкред дорожчий мені, ніж раніше. І, до речі, те, що він робить, зовсім не дурниці. Якщо ти зможеш коли-небудь написати на своїх візитних картках титул герцога ді Кверчета і якщо після моєї смерті тобі дістанеться якийсь шеляг, то й тим, і другим ти будеш зобов’язаний Танкреду і таким, як Танкред. Геть звідси, і щоб я більше від тебе про це й слова не чув! У цьому домі все буде так, як я звелю.

Потім він зм’як, і гнів змінився іронією.

— Іди собі, синку, я хочу спати. Поговори про політику з Ґвіскардо — адже ви чудово розумієте один одного.

І тільки-но приголомшений Паоло причинив за собою двері, князь зняв сюртук та черевики, ліг на диван, який заскрипів під його вагою, і спокійно заснув.

Коли дон Фабріціо прокинувся, до кабінету увійшов слуга з листом та газетою на таці — їх щойно надіслав князеві з Палермо спеціальним кінним кур’єром Мальвіка. Ще не очунявши добре після сну, князь розірвав конверт. «Любий Фабріціо, я пишу цього листа в стані цілковитої розгубленості. Ти зрозумієш сам, у чому річ, коли прочитаєш газету. П’ємонтці висадились на острів. Ми пропали. Цього вечора я разом з усією родиною відпливаю звідси на англійському кораблі. Певний, що ти зробиш те саме; якщо хочеш, можу зарезервувати вам місця. Хай врятує Господь нашого улюбленого короля. Цілую, твій Чіччо».

Дон Фабріціо згорнув листа, поклав його в кишеню і голосно зареготав. Ну й Мальвіка! Він завжди був боягузом! Нічого не зрозумів і здуру накивав п’ятами. Навіть палац свій залишив на поталу слугам — коли повернеться, то застане його порожнім. «До речі, треба, щоб Паоло перебрався на якийсь час до Палермо. Тепер порожні будинки приречені на пограбування. Скажу йому про це під час вечері».

Він розгорнув газету. «Одинадцятого травня в районі Марсали відбулася зухвала висадка озброєних бандитів — явний акт піратства. Як стало відомо пізніше, вся банда налічує коло восьмисот горлорізів на чолі з Ґарібальді. До останнього часу ці пірати старанно уникали будь-яких сутичок з королівськими військами і, за нашими відомостями, посувалися в напрямі до Кастельветрано, загрожуючи мирним жителям, удаючись до грабунків та спустошень…»

Ім’я Ґарібальді трохи збентежило князя. Цей бородатий авантюрист — явний мадзініанець! Він може наламати дров. «Але якщо його послав до нас сам “чесний король”, то, виходить, він йому довіряє. Його триматимуть у шорах».

Заспокоєний, він встав, причесався і звелів слузі подати сюртук та черевики. Одягшись, він сховав газету в шухляду письмового стола. До вечірньої молитви залишалось кілька хвилин, але в салоні ще нікого не було. Він сів на диван і, чекаючи, окинув поглядом кімнату. Бородатий Вулкан на стелі раптом нагадав йому літографії із зображенням Ґарібальді, які він бачив колись у Турині. Князь посміхнувся: «Рогоносець!»

Родина поволі сходилася. Поступово салон сповнювався шурхотом шовку і гомоном голосів молодих, які обмінювалися жартами. За дверима слуги, як завжди, намагались втримати Бендіко, який будь-що хотів узяти участь в церемонії вечірньої молитви. Самотній сонячний промінь вихопив із сутінку міріад золотих пилинок і освітив лукаві обличчя мавп.

Князь опустився на коліна. «Salve Regina, mater misericordiae…[74]».

Розділ другий

Подорож у Доннафуґату. Привал. Знову в дорозі, згадки про минулі події. Приїзд у Доннафуґату. В церкві. Дон Онофріо Ротоло. Розмова у ванній. Фонтан Амфітрити. Передобідній сюрприз. Обід та поведінка гостей. Дон Фабріціо й зірки. Відвідини монастиря. Що можна побачити крізь вікно.

Серпень, 1860

— Дерева! Он дерева!

Цей радісний вигук, що пролунав у першому екіпажі, почули і в чотирьох берлинах, які їхали слідом у хмарах білої куряви; в усіх віконцях з’явились спітнілі, втомлені і водночас радісні обличчя.