Гепард

Коли князь опинився в подружній спальні і побачив у величезному мідяному ліжку свою маленьку нещасну Стеллу, яка важко зітхала уві сні, він відчув гостру жалість до неї і, розчулено дивлячись на її голівку з гладенько зачесаним волоссям під білим чепчиком, подумав: «Вона дала мені семеро дітей, вона завжди була мені вірною». В кімнаті ще стояв міцний запах валер’янки, нагадуючи про недавній напад істерії.

— Бідна Стеллочка! — прошепотів князь, вкладаючись у ліжко.

Минали години, але сон не приходив. І на пам’ять князя знов і знов спливали пестощі Маріаніни, рядки французького вірша і загрозливе палахкотіння багать у горах.

Проте над ранок княгиня знову дістала нагоду просити помилування в матінки Божої.

Коли ранкове сонце зазирнуло до князевого кабінету, дон Фабріціо, підбадьорений сном і міцною кавою, вже сидів у своєму червоному з чорним візерунком халаті перед дзеркалом і старанно голився. Бендіко лежав біля ніг свого хазяїна, поклавши йому на пантофлю свою важку голову. Князь уже доголював праву щоку, як раптом у дзеркалі, поруч з його головою, з’явилось худорляве юнацьке обличчя з винувато-іронічним виразом. Князь навіть не поворухнувся.

— Танкреде, що ти робив минулої ночі?

— Добридень, дядьку. Що я робив? Нічогісінько. Був з друзями. Безгрішна ніч. Не те що в одного з моїх знайомих, який подався шукати розваг до Палермо.

Князь заходився уважно виголювати найуразливіше місце — впадинку між нижньою губою та підборіддям. Трохи гугнявий голос Танкреда бринів такою юнацькою життєрадісністю, що сердитись на нього було неможливо. Тому князь лише здивувався. Не знімаючи з шиї рушника, він обернувся і пильно оглянув свого небожа, на якому був елегантний мисливський костюм та високі гамаші.

— Цікаво, хто ж цей знайомий?

— Ти, дядечку, ти! Я бачив тебе на власні очі біля вілли Айрольді, коли твою карету затримав унтер-офіцер. Гай-гай, і це у твоєму віці! Ще й у товаристві преподобного панотця! От розпусне старе луб’я!

Цей нахаба гадав, що йому все дозволено. І пронизував князя гострим поглядом своїх тьмяно-синіх, як у матері, як у самого дона Фабріціо, лукаво примружених очей. Князь відчув себе ображеним; Танкред явно порушував всілякі межі пристойності, але у кого стало б духу сердитись на нього? Адже, зрештою, небіж мав рацію.

— Чого це ти так нарядився? Що трапилось? Зранку поспішаєш на бал-маскарад?

Юнак враз посерйознішав, і його трикутне обличчя несподівано споважніло.

— За годину я від’їжджаю, дядечку. Я прийшов попрощатися з тобою.

У князя похололо на серці.

— На дуель?

— Ще й на яку, дядечку! На дуель з самим королятком Франциском — милістю Божою! Я вирушаю в гори, в Корлеоне. Нікому цього не кажи, особливо Паоло. Назрівають великі події, і мені не сидиться вдома. До того ж, це й небезпечно: не сьогодні-завтра мене схопили б.

Перед очима князя раптом постала картина жорстокого бою — лунають постріли, земля вкрита трупами, і серед них — Танкред, з розпоротим, як у того нещасного солдата, животом.

— Не роби дурниць, синку! Що в тебе спільного з тим набродом? Адже це самі бандити й шахраї! Фальконері мусить залишатись з нами, на боці короля.

В очах Танкреда знов спалахнув лукавий вогник.

— Певна річ, але якого короля? — Обличчя його знову набрало того непроникно-серйозного виразу, який так подобався князеві. — Якщо нас там не буде, вони проголосять республіку. Для того щоб усе залишилось по-старому, треба, щоб усе спочатку змінилося. Зрозуміло? — Танкред обняв розчуленого князя. — До скорого побачення. Я повернуся з триколірним прапором.

На небожа явно вплинуло красномовство друзів. Але в його гугнявому голосі завжди було щось таке, що примушувало забувати про пафос слів. Ну й хлопець! Вітрогон і філософ водночас! А цей невіглас Паоло тільки й думає, що про коней! Танкред — ось хто його справжній син! Дон Фабріціо раптом підвівся, зірвав з шиї рушника і почав щось квапливо шукати в шухляді стола.

— Танкреде, Танкреде, стривай!

Він наздогнав небожа, запхав йому в кишеню стовпчик золотих унцій і стиснув за плечі. Танкред засміявся.

— Ось і ти вже субсидуєш революцію! Дякую, дядечку, до побачення. Поцілуй за мене тітку Стеллу.

Він швидко збіг вниз по сходах. За ним кинувся Бендіко, сповнюючи весь будинок веселим гавкотом. Князь покликав собаку і закінчив свій туалет. Слуга допоміг йому одягтися й узутись. «Триколірний прапор! Дався їм цей триколірний прапор! Ці шахраї не можуть обійтися без іграшок! Кому потрібне оце мавпяче наслідування французів? Наш білий стяг з золотою лілією — красунь у порівнянні з цією строкатою геометричною ганчіркою! Як тільки можна поєднувати такі кричущі кольори?» Князь стояв перед дзеркалом, старанно зав’язуючи свою величаву чорну шовкову краватку — складна операція, в ході якої слід утримуватись від думок про політику. Один заворот, другий, третій. Дебелі пальці делікатно розгладили зайві зморшки, підрівняли вузол і встромили в нього маленьку золоту голівку Медузи з рубіновими очима.

— Дай мені чистий жилет. Хіба не бачиш, що на цьому пляма?