Гепард

…Поки я писав цього листа, в кафе «Маццара» зайшов адвокат Боно, щоб віддати мені рукопис «Гепарда». Він був охоплений бурхливим ентузіазмом: сказав мені, що ніколи жодна книжка не давала йому точнішого уявлення про Сицилію, з її великим чаром і з її великими вадами. Він також сказав, що це надзвичайно актуально, і провістив великий успіх, інтерес і значні продажі. З цього всього можна було зрозуміти, що він був сильно здивований — очевидно, тому, що в глибині душі вважав мене ослом.

Труднощі з публікацією додали ще більшої привабливості романтичному міфу про генія, якого ніхто не розуміє. Насправді, працівники «Мондадорі» і сам Еліо Вітторіні[36], який переглянув машинопис спершу для видавництва «Мондадорі», а відтак уважно прочитав його для «Ейнауді», припустилися величезної помилки, не так у плані літературної критики, як у плані комерційному: адже вони визнали талант автора «Гепарда». Особиста відповідь Вітторіні застала Джузеппе Томазі в Римі: «Рецензія непогана, але про публікацію нема мови», — сказав він мені за день до своєї смерті. Хоч Вітторіні був літератором, здатним розпізнати гідного уваги супротивника, одначе він заявив, що він не та людина, яка може підтримати його. І все ж він не виступив цілковито проти «Гепарда». Він порадив «Мондадорі» звернути на нього увагу, але, на жаль, як сказав мені Вітторіо Серені[37], якийсь бюрократ у видавництві, замість того, щоб відповісти авторові некатегоричним листом, відіслав машинопис назад із загальними фразами відмови. Вісімнадцять місяців, що минули від надіслання машинопису Елені Кроче[38], яка передала його Джорджо Бассані, тодішньому редакторові видавництва «Фельтрінеллі», до його публікації в серії цього видавництва «Сучасники», не здавалися б такими довгими, якби смерть не виявилася меткішою. Насправді то була не літературна, а людська трагедія.

У березні 1958 року Джорджо Бассані приїхав заради «Гепарда» до Палермо. Машинопис був уже готовий, і готовий був також епізод з балом, який він одержав у машинописному примірнику, відредагованому на прохання княгині. Бассані підозрював, що у нього в руках неповний, а, можливо, і неправильний текст, і головною метою його приїзду на Сицилію було добратися до джерел. Тоді я передав йому рукопис 1957 року. Він використав його для того, щоб виправити в деяких місцях верстку вже готових семи частин, а також, як єдине джерело V розділу, «Вакації отця Пірроне». Він не одержав від княгині цього сільського інтермецо, оскільки, згадавши висловлені автором міркування, вона вважала, що його не слід включати в роман. Таким чином, «Гепард» першого видання «Фельтрінеллі» (1958) базується на машинописах, крім епізоду про вакації отця Пірроне; його було звірено з рукописом 1957 року щодо варіантів (працюючи над романом від машинопису до останнього рукопису автор вніс тисячі виправлень і дописок, чимало яких Бассані включив у своє видання); перед окремими розділами було додано короткий підсумок; текст було також ґрунтовно виправлено з огляду на пунктуацію. Саме на це видання роману опиралися всі перші переклади, включно з англійським перекладом Арчібальда Колкгауна.

Видання Бассані не ставили під сумнів аж до 1968 року, коли роман вже переклали, можна сказати, всіма мовами, і коли вийшов фільм Лукіно Вісконті. Але саме того року Карло Мушетта заявив, що опублікований текст був, у певному сенсі, переписаний Бассані. Мушетта одержав від Бассані фотокопію рукопису і відзначив тисячі розходжень, і хоч вони не міняли суті роману, видавалося доречним підготувати видання на основі рукопису 1957 року. Воно вийшло в 1969 році і стало нормативним виданням італійською мовою. Як ми тепер знаємо, саме на цей остаточний текст вказав автор у своїй останній волі.