— Ну, ваша милосте, знаєте ж приказку про оте саме, по якому пливеш без весла? То це був тіки початок, а далі все пішло ще гірше.
— От нещастя. Ще гірше?
— Дозвольте піти прийняти ванну, ваша милосте?
— Ні, але відійдіть на кілька футів. Що сталося з вашим шоломом?
— Востаннє, ваша милосте, я бачив його на якійсь вівці. Ваша милосте, мене зв’язали і кинули у підвал, але я героїчно звідти вирвався! І за мною гнався один із тих ґолемів, ваша милосте!
— Де це сталося?
Колон від душі сподівався, що до цього питання не дійде.
— На Бійнях, ваша милосте, — сказав він. — Був туман, і я...
Ваймз схопив Колона за зап’ястя.
— А це ще що?
— Мене зв’язали шпагатом, ваша милосте! Але я, ризикуючи життям і здоров’ям...
— Як на
— А на що, ваша милосте?
— На... на свічний ґніт.
Колон нерозуміюче подивився на нього.
— Це ж Доказ, ваша милосте? — з надією спитався він.
Ваймз плеснув його по спині, яка відгукнулася вологим «ляп!».
— Чудова робота, Фреде, — сказав він, витираючи долоню об штані. — Це надійне підтвердження наших підозр.
— Я так і подумав! — швидко сказав Колон. — Це надійне підтвердження, і я повинен негайно доповісти командорові Ваймзу, які б перешко...
— Фреде, чого той гном і далі лупцює бика?
— Це Скажений Малолюдок Артур, ваша милосте. Ми винні йому долар. Він мені... дещо допоміг.
Приголомшені й розгублені, Роджери вже були на колінах. Не те щоб Скажений Малолюдок Артур мав достатньо сил для переможного удару — але він просто не зупинявся. Такий безперервний стукіт урешті-решт будь-кому починав діяти на нерви.
— Можливо, нам йому допомогти? — сказав Ваймз.
— Схоже, він і сам чудово впорається, ваша милосте, — відгукнувся Колон.
Скажений Малолюдок Артур поглянув на них і вищирився.
— З вас долар, ясно? — крикнув він. — І без дурниць, бо з-під землі дістану! Один із цих бичар колись наступив на мого дідуся!
— Дідусь вцілів?
— Він йому ріг відламав!
Ваймз міцно взяв сержанта Колона за плече.
— Ходімо, Фреде, бо ви ароматизували вже всю вулицю!
— Так точно, ваша милосте! І ще заляпав!
— Гей, ти! Так-так, ти! Ти ж Вартовий, правильно? Ходи-но сюди!
Ваймз обернувся. Через натовп до них проштовхувався якийсь чоловік.
Колон відчув, що, можливо, найгірший момент його життя ще тільки мав настати. На кинуту таким зверхнім тоном фразу «Гей, ти!» Ваймз завжди був схильний реагувати автоматично.
Чоловік, який її вимовив, на вигляд був аристократом, а також — людиною, яка не звикла до негараздів життя, і ось раптом стикнулася саме з таким негараздом.
Ваймз хвацько відсалютував.
— Так точно! Я Вартовий,
— Ну то ходи зі мною й затримай ту потвору. Воно заважає робітникам.
— Яку потвору, пане?
— Ґолема, чоловіче добрий! Завалився на фабрику — отакий же крутий, як ти, — і давай малювати по бісових стінах!
— На яку фабрику, пане?
— Чоловіче, просто ходімо зі мною. Так сталося, що я — дуже добрий друг твого командора, і не можу сказати, що мені подобається твоє ставлення до роботи.
— Прийміть мої вибачення, пане, — сказав Ваймз із життєрадісністю, від якої Колонові завжди ставало моторошно.
Через дорогу стояла нічим не прикметна фабрика. Чоловік увійшов усередину.
— Е... він сказав «ґолем», ваша милосте, — пробелькотів Колон.
Ваймз знав Фреда Колона не один день.
— Саме так, Фреде, і тому надзвичайно важливо, щоб ви лишилися на сторожі зовні будинку, — сказав він.
Полегшення огорнуло Колона, як хмара пари.
— Слухаюся, ваша милосте! — відгукнувся він.
Робочий цех було заставлено швейними машинками.
Перед ними покірно сиділи люди. Гільдії подібної експлуатації терпіти не могли, але позаяк Гільдія швачок насправді мало цікавилася шевською справою, виступати з критикою в цьому випадку було нікому. Закільцьовані ремені тяглися від кожної машинки до шківів, насаджених на розміщений під стелею довжелезний вал, який і собі приводився до руху... — Ваймзів погляд перемістився в дальній край цеху... — тупчаком, що наразі не рухався і, схоже, взагалі зламався. Біля нього з жалюгідно-розгубленим виглядом стояли двійко ґолемів. У стіні зовсім поруч видніла дірка, а над нею хтось написав червоною фарбою:
РОБІТНИКИ! НЕМА ГОСПОДАРЯ, КРІМ ВАС САМИХ!
Ваймз усміхнувся.
— Він проламав стіну, зламав тупчак, витягнув моїх ґолемів на вулицю, намалював цього ідіотського написа і пішов собі! — сказав з-за його спини господар фабрики.
— Гм-м-м, авжеж, бачу. А от багато хто використовує на тупчаках волів, — м’яко мовив Ваймз.
— І що тепер? Та й, у будь-якому разі, худоба ж не може працювати двадцять чотири години на добу.
Ваймз окинув поглядом ряди робітників. На їхніх обличчях лежав той Півнедзьобівський відбиток перманентної стурбованості, якого набуваєш, коли доля прокляла тебе гордістю тією ж мірою, що й бідністю.
— Що правда, то правда, — погодився він. — Більшість фабрик одягу розташовані на Сонному Пагорбі, але в цьому районі працюють за меншу платню, чи не так?
— Вони страшенно раді, що отримали роботу!
— Авжеж, — промовив Ваймз, знову поглянувши на обличчя робітників. — Раді.