Глиняні ноги

Тут і там групи людей намагалися зігнати худобу докупи. Проте люди були втомленими та неорганізованими, а тварини — голодними та спантеличеними, тож результатом була лише дедалі більша забрудненість бруківки.

Зненацька Ноббі зауважив, що під під’їздом він не сам.

Він поглянув униз.

У тій-таки тіні, що й він, ховався цап. Він був кошлатим і дуже запашним, проте обернувся й обдарував Ноббі найрозумнішим поглядом, який той будь-коли помічав у тварини. Несподівано, насамперед для себе, Ноббі відчув товариську симпатію до іншої істоти.

Він витягнув з рота і передав цапові недопалок, який цап негайно прожував і ковтнув.

— Такі справи, братику, — промовив Ноббі.

Різнокаліберні худоба й птиця безтямно розбігалися перед Морквою, Анґвою та Усмішкою, що крокували районом Боєнь. Особливо тварини намагалися бути подалі від Анґви. Усмішці здавалося, ніби перед трійцею Вартових рухається невидима стіна. Деякі тварини намагалися видертися на будинки чи панічно зникали в прилеглих провулках.

— Чого вони такі налякані? — спитала Усмішка.

— Уявлення не маю, — коротко відповіла Анґва.

Коли вони повернули за ріг свічкової фабрики, врозтіч кинулися кілька овець. Світло у вікнах свідчило, що виробництво свічок триває й уночі.

— Щодоби тут виробляють майже пів мільйона свічок, — сказав Морква. — Я чув, тут стоїть передове обладнання. Цікаво яке. Хотів би я на нього подивитися.

На задвірках виробництва притлумлене туманом світло боролося з темрявою. Тут вишикувалася ціла черга возів, на які вантажили ящики зі свічками.

— Все наче гаразд, — сказав Морква, коли вони сховалися в густішій тіні й дещо розслабилися. — Хоча й багато метушні.

— Я не розумію, чого ми можемо тут добитися, — вступила Анґва. — Як тільки нас помітять, усі докази буде знищено. Та й навіть якщо ми знайдемо миш’як, що далі? Зберігання миш’яку — це ж не злочин, еге ж?

— Е... а у володінні отим склад злочину є? — пошепки поцікавилася Усмішка.

Провулком повільно наближався ґолем. Він був мало подібний до ґолемів, яких будь-кому з них доводилося бачити раніше. Ті були старезними, вони вже стільки разів лагодили самі себе, що стали безформними, як пряничні чоловічки; а цей був цілком схожий на справжню людину — або на те, якими люди бажали б себе бачити. Він скидався на ліплену з білої глини скульптуру. На голові його була корона, що являла собою частину його самого.

— Я мав рацію, — стиха сказав Морква. — Вони таки створили ґолема. Бідаки. Вони гадали, що король дасть їм свободу.

— Погляньте на його ноги, — сказала Анґва.

Коли ґолем ступав, його ногами пробігали лінії червонястого вогню. Такі ж лінії з’являлися й миттю зникали на тулубі й руках.

— Він розвалюється, — виснувала вона.

— Я ж казала, що не можна випалювати глину в старій хлібній печі! — вставила Усмішка. — Він неправильної форми!

Ґолем штовхнув двері і зник всередині будівлі фабрики.

— Ходімо, — сказав Морква.

— Командор Ваймз наказав нам дочекатися його, — нагадала Анґва.

— Так, але ми не знаємо, що там може зараз відбуватися, — вказав капітан. — Крім того, пан Ваймз любить, коли ми виявляємо ініціативу. Ми не можемо просто стовбичити тут.

Він швидко перетнув провулок і відчинив двері фабрики.

Всередині він побачив стоси ящиків з лише одним вузьким проходом між ними. Зусібіч, лише трохи приглушені штабелями ящиків, чулися звуки роботи фабричних машин. Повітря насичував запах гарячого воску.

До Усмішки долетіли уривки діалогу, що вівся пошепки на кілька футів вище над її маленьким залізним шоломом.

— Дарма пан Ваймз звелів нам взяти її з собою. Раптом з нею щось трапиться?

— Про що це ти?

— Ну... розумієш... це ж дівчина.

— І що? У Варті вже й без неї є щонайменше троє ґноминь, і ти за них так не хвилюєшся.

— Та годі... назви хоч одну.

— Ларс Випийчереп, наприклад.

— О, ні! Справді?

— Ти що, моєму нюхові не довіряєш?

— Але лише минулого тижня він влаштував у «Длані шахтаря» бійку один-проти-всіх!

— І? Чому ти вважаєш жінок слабшими? Коли я сама-одна втихомирюю цілий шинок, ти не хвилюєшся.

— За потреби я б завжди допоміг.

— Мені чи їм?

— Це нечесно!

— Та невже?

— Ну, поки ти по-справжньому не розлютилась би, я б їм не допомагав.

— А, он як? А ще кажуть, що лицарство вимерло...