Глиняні ноги

Той похитнувся, і Дорфл негайно викинув уперед другу руку, але білий ґолем устиг її перехопити. Король крутнувся у дивному па, кинув Дорфла на підлогу, зробив переворот і завдав Дорфлу удару ногою. Той покотився по підлозі, викинув руки в сторони, щоб загальмувати свій рух, і озирнувся саме вчасно, аби побачити, як його ноги кришаться об стіну.

Король підібрав свою ногу, секунду побалансував і вставив її на місце.

Потому його вогняний погляд пройшовся цехом і спалахнув яскравіше, коли зупинився на Моркві.

— Тут має бути ще один вихід, — тихо промовила Анґва. — Глитай же якось утік!

Король спробував кинутися на них, але негайно зустрівся з проблемою: як виявилося, він вставив ногу задом наперед. Відтак білий ґолем почав кульгати по півколу, яке, однак, якимось чином наближало його до них.

— Ми не можемо кинути Дорфла тут, — сказав Морква.

Він вибрався на величезний бак для розтоплювання сала, витягнув з нього довгу металеву мішалку і знову сповз на вкриту плямами засохлого смальцю підлогу.

Король гойднувся в його бік.

Морква відскочив, сперся спиною на огорожу навколо баку й замахнувся.

Ґолем здійняв руку, схопив прут-мішалку на льоту і віджбурнув убік. Потім здійняв обидві руки і спробував ступити ближче.

Коли це не вдалося, він поглянув униз.

— Чш-ш-ш, — сказало те, що лишилося від Дорфла, міцно тримаючи короля-ґолема за кісточку.

Король нахилився, спокійно змахнув рукою і ребром долоні зніс верхівку Дорфлового черепа. А тоді витягнув чем і миттю розірвав його на клаптики.

Світло у Дорфлових очах згасло.

Анґва налетіла на Моркву з такою силою, що він ледь не впав. Обхопивши його обома руками, вона щосили потягла капітана геть.

— Він убив Дорфла! — скричав Морква.

— Ганьба нам, атож, — відгукнулася Анґва. — Точніше, була б нам ганьба, якби Дорфл взагалі був живим. Моркво, вони ж як... машини. Слухай, ми можемо дістатися дверей...

Морква вирвався з її рук.

— Це вбивство, — заявив він. — А ми — Вартові. Чого ми... варті, якщо не стоїмо на варті інших? Він його вбив!

— Він — не істота, і навіть не «він»...

— Командор Ваймз завжди каже, що хтось повинен говорити за позбавлених голосу!

«Він і справді в це вірить, — подумала Анґва. — Ваймз уклав ці слова в його голову».

— Відволікай його! — гукнув він і стрімголов кудись помчав.

— Як? Затанцювати?

— Я маю план.

— А, це тішить!

Ваймз, задерши голову, вивчав вхідні двері свічкової фабрики. В тумані не дуже-то видно було навіть смолоскипи, що горіли по обидва боки щита.

— Лише погляньте на це, — сказав він. — Ще фарба не обсохла, а він уже хвалиться на весь білий світ!

— А шо воно є, ваша милосте? — поцікавився Щебінь.

— Та ж його бісів герб!

Щебінь теж задер голову.

— А нащо там тота вогняна риба? — спитав він.

— У геральдиці це називається «пуасон», — гірко сказав Ваймз. — Це така лампа.

— Отрута, ваша милосте? — перепитав Щебінь. — Лампа з отрути — то є щось.[50]

— Ну хоч гасло по-людськи написали, — сказав сержант Колон. — Замість отих старомодних дурниць, яких ніхто не розуміє. «Свічу породив Артистизм». Це, сержанте Щебеню, коломбур, тобто гра слів. «АРТистизм», бо ж його звати «АРТур», розумієш?

Ваймз закляк між двома сержантами, відчуваючи, як у його голові відкривається дедалі більша дірка.

— Прокляття! — скричав він. — Прокляття, прокляття, прокляття! Він же сам мені все показав! «А, цей зануда Ваймз! Він все одно нічого не помітить!» О, так! І він мав рацію!

— Кепсько, ваша милосте, — сказав Колон. — Я маю на увазі, ви ж мусили би знати, що його звати Артуром...

— Мовчати, Фреде! — гаркнув Ваймз.

— Вже мовчу, ваша милосте.

З будівлі хтось вискочив, швидко роззирнувся і стрілою помчав по вулиці.

— Це Глитай! — вигукнув Ваймз.

Він навіть не закричав: «Тримайте його!» — а просто рвонув із місця в кар’єр.

Фігура втікача, маневруючи між вівцями та свинями, набрала добру швидкість, але Ваймза підганяла чиста лють, і він був уже за кілька футів, коли Глитай раптом пірнув у провулок.

Ваймз загальмував і сперся рукою на стіну. Він зауважив у руках втікача арбалет, а одна з речей, яких навчаєшся у Варті — принаймні одна з речей, яких ти маєш шанс навчитися, — це те, що вкрай нерозумно гнатися за кимось, хто має арбалет і перебуває в темному провулку, тоді як твій силует чудово видно на тлі вуличних вогнів.

— Я знаю, що це ви! — гукнув він.

— Я маю арбалет!

— У вас є лише один постріл!

— Я хочу статус свідка!

— Неправильна відповідь!

Глитай стишив голос.

— Мені просто сказали, що я можу наказати клятому ґолему зробити це. Я не думав, що хтось постраждає.

— Авжеж, авжеж, — погодився Ваймз. — А отруєні свічки ви робили тому, що вони краще світять.

— Ви добре розумієте, про що я! Мені сказали, що все буде гаразд, і...

— Хто саме сказав?

— Вони казали, що ніхто не здогадається!

— Та невже?

— Ні-ні, послухайте, вони сказали, що можуть... — голос на хвилю замовк, після чого залунав із тими улесливими інтонаціями, до яких вдаються не дуже меткі люди, коли намагаються бути переконливими.— Якщо я все вам розкажу, ви ж мене відпустите?