Голодні ігри частина 3 (переспівниця)

Здавалося б, дрібниця, а скільки вона означає! Геймітч мені недоговорював. Той хлопець, що його я бачила востаннє,— лютий, навіжений, одержимий жагою вбити мене,— ніколи б не намалював таких квітів. Не зміг би зосередитися і створити щось настільки гарне для Енні й Фінея. Невідомо звідки біля мене з’явився Геймітч, так ніби й очікував на таку реакцію.

— Ходімо прогуляємося. Вдвох,— мовив він.

У коридорі, подалі від камер, я запитала:

— Що з ним?

Геймітч похитав головою.

— Не знаю. Ніхто не знає. Іноді він поводиться цілком адекватно, а тоді без вагомої причини знову зривається. Глазурування весільного торта входило в курс терапії. Піта працював кілька днів. Коли спостерігаєш за ним у такі миті... він здається таким, як раніше.

— Отже, його вже випускають із палати? — запитала я. На саму думку про це я рознервувалася.

— Ні, ще не випускають. Він глазурував під пильним оком охорони. Його досі тримають під замком. Але я розмовляв із ним,— сказав Геймітч.

— Ви були з ним в одній кімнаті? — запитала я.— І він не оскаженів?

— Ні. Він гнівається на мене, але на це є причина. Я ж не розповів йому про повстанський план...— Геймітч замовк, так ніби щось обмірковуючи.— Піта каже, що хоче побачитися з тобою.

Я ніби опинилася на одному з тих глазурованих корабликів: довкола плескалися блакитно-зелені хвилі, а під ногами гойдалася палуба. Довелося впертися рукою в стіну, щоб не заточитися. Такий розвиток подій у мої плани не входив. Ще в Окрузі 2 я списала Піту з рахунків. І вирішила дістатися Капітолія, вбити президента Снігоу і розпрощатися з життям. Те, що мене підстрелили, тільки відстрочувало виконання плану. Я вже не сподівалася, що Піта захоче побачитися зі мною. Однак зараз я не можу відмовитися.

Опівночі я стояла перед дверима Пітиної камери. Лікарняної камери. Нам довелося зачекати на Плутарха, який закінчував зйомки весілля, що, попри Плутархове невдоволення, вдалося на славу.

— Добре, що Капітолій стільки років ігнорував Округ 12: ви й досі здатні на спонтанні вчинки. Публіка таке любить. Як тоді, коли Піта оголосив на весь світ, що закоханий у тебе, чи коли ти втнула ту витівку з ягодами. Так і робиться шоу.

Мені понад усе хотілося зустрітися з Пітою без свідків. Але за склом уже зібрався цілий консиліум лікарів, озброєних записниками й ручками. Коли Геймітч дав дозвіл заходити, я повільно відчинила двері.

На мене бдразу глянули блакитні очі. На кожній руці у Піти було по три пов’язки, які обмежували рухи, а з вени стирчала трубка із заспокійливим — про всяк випадок, якщо віц втратить самовладання. Він не намагався вивільнитися, однак дивився на мене якимось дивним поглядом, ніби я й справді мутант. Я не зупинялася, поки не опинилася за крок від ліжка. Не знала, куди подіти руки, тому просто схрестила їх на грудях.

— Привіт.

— Привіт,— відповів Піта. То був його голос, майже його голос, однак було в ньому щось нове. Підозра і докір.

— Геймітч сказав, що ти хотів зі мною побалакати,— мовила я.

— Для початку подивитися на тебе.

Піта ніби тільки й чекав, що я просто в нього на очах зараз перекинуся на вовка-мутанта з повного пащею слини. Він дивився на мене так довго, що я почала поглядати на скло, сподіваючись почути в навушнику якусь вказівку від Геймітча, однак той мовчав.

— Ти не така вже й дужа, еге ж? І не красуня.

Я усвідомлювала, що Піта пройшов крізь пекло, але чомусь його слова зачепили мене за живе, і я обрала неправильну тактику.

— Що ж, ти також маєш не найкращий вигляд.

Геймітч наказав мені на крок відступити, однак його

слова заглушив Пітин сміх.

— Як неввічливо! І ти кажеш таке мені після всього, що я пережив.

— Ага. Ми всі чимало пережили. І до речі, з нас двох увічливим завжди був ти. Не я.

Я робила все не так. Не знаю, чому я одразу зайняла оборонну позицію. Піту катували! Накачували отрутою мисливців-убивць! Що зі мною не так? Раптом я відчула, що зараз просто почну верещати на нього — навіть сама не знаю чому,— тому вирішила, що краще буде, якщо я піду.

— Слухай, я недобре почуваюся. Може, я зазирну завтра.

Я уже дійшла до дверей, але Пітин голос зупинив мене.

— Катніс. Я пам’ятаю хліб.

Хліб. Єдине, що нас зв’язувало до Голодних ігор.

— Тобі показали запис, де я про це розповідала,— мовила я.

— Ні. А що, є такий запис? Тоді чому Капітолій не використав його? — запитав він.

— Його записали того дня, коли ми тебе врятували,— відповіла я. Біль стискав мені ребра, немов лещата. Не варто було танцювати.— То що ти пам’ятаєш?

— Тебе. Під дощем,— мовив він тихо.— Ти копирсалась у нашому смітті. Я спалив хліб. Мама мене вдарила. Я виніс хліб, щоб викинути свиням, а натомість віддав тобі.

— Правильно. Саме так усе й було,— сказала я.— Наступного дня, після уроків, я хотіла подякувати тобі. Але не знала як.

— Після уроків ми були надворі. Я намагався зловити твій погляд. А тоді... здається, ти зірвала кульбабу.

Я кивнула. Він пам’ятає. Цього я нікому не розповідала.

— Мабуть, я дуже тебе кохав.

— Так,— голос мій урвався, і я вдала, що кашляю.