Гостi на метлi

— Слухаю вас… — Аристарх чемно схилив голову. — Слухаю вас дуже уважно. Я ще нiколи не був таким уважним, повiрте менi!

— Як вам вiдомо, у нас чудовий хор, — вiв далi Мушкетон Васильович. — Таких виконавцiв котячих пiсень навряд чи де знайдеш. От лише з назвою нам не дуже пощастило. Ну, подумайте самi, куди це годиться — горобцiвський котячий хор?

— Маєте рацiю, — ствердив Аристарх. — Це й справдi нiкуди не годиться.

— Ха! Сором один, а не назва! Це ж треба — горобцiвський котячий хор! А учасники його, виходить, гороб'ята, чи не так? Тож ми порадилися мiж собою i вирiшили, що вiд сьогоднi будемо iменуватися котячим хором iменi Аристарха. А члени його — аристархiвцями. I даємо котяче слово честi, що нiколи й нiде не посоромимо цього високого, чесного iменi!

I тут Аристарх вiдчув, що не лише у людей може щипати в очах.

— Дякую вам, дорогий учителю, — розчулено промовив вiн. — Дякую i вам, любi мої друзi!

I вiн низько уклонився котам.

— А я особисто чекатиму на ваше повернення, — сказала Мурка. — Завжди! Щодня, щохвилини!

— О-о! — вирвалося з глибини Аристархової душi. — Я про це навiть думати не смiв! — Вiн узяв Мурчину лапку i мiцно притис до свого щасливого писку. — Невже це менi не сниться? Невже це правда?

— Правда, — щиро пiдтвердила Мурка. — Чесне слово, правда!

— Даруйте, любий юначе, — втрутився головний диригент, — але нам з Муркою страшенно нiколи. Ми повиннi пiдготуватися до виконання прощальної серенади.

Аристарх повернувся до хлопцiв з якимось урочистим смутком в очах. Вiн пильно вдивлявся в їхнi обличчя, нiби хотiв щось у них прочитати. Нарештi сказав:

— Обiцяйте менi, що коли вам доведеться зустрiти немiчного, лишаїстого кота — ви обiгрiєте його, нагодуєте i приголубите. Може статися, що це буду я.

— Обiцяємо, — запевнив Степан.

— Обiцяйте менi, — вiв далi Аристарх, — що коли вам доведеться зустрiти маленьке, жалюгiдне кошенятко — ви не станете футболити його ногами чи викручувати вуха. Не хотiв би я, щоб воно повторило мiй шлях.

— Можеш бути спокiйним, — запевнив Степан. — Ми його й пальцем не зачепимо.

А Василь, не довго думаючи, додав:

— Ну й дурень же ти, Аристарху! Дуже нам потрiбно футболити всiляку комашню.

Аристарх у вiдчаї звiв очi до неба.

— I де тебе тiльки виховували? — простогнав вiн. — Дурень, комашня… Ет, до чого тiльки може дiйти людина, до чого докотитися! Страшно навiть подумати, що з неї виросте!

Вiн зняв з шиї транзистора i з неприхованим жалем простягнув Василевi:

— Вiзьми своє радiо… Жаль, що така чудова рiч та попала до рук лобуряки.

Василь на тi слова лише посмiхнувся i вiдвiв лапу з транзистором убiк.

— Можеш залишити його при собi, — сказав вiн. — Щоб не думав потiм, нiби все це тобi тiльки приснилося.

— От спасибi! — вигукнув утiшений Аристарх. — Оце так подарунок, оце так Василь! Виявляється, що й пiд зовнiшнiстю такого розбишаки iнколи може битися чуйне i благородне серце!

Ядвiга Олiзарiвна востаннє розцiлувала зарюмсану Таню, потiм по черзi пригорнула хлопцiв i забралася до СТУПи. Аристарх скочив слiдом.

— Прощайте, любi мої! — гукнула Ядвiга Олiзарiвна. — Хоча менi так хочеться сказати: до зустрiчi! До скорої зустрiчi!

Аристарх теж помахав лапою. Потiм механiчно покрутив ручку транзистора — iз приймача несподiвано гримнув прощальний марш.

— Ня-ав-а-у-а-а! — дружно вереснуло пiвтора десятка аристархiвцiв.

— У нас цей марш виконують для найдорожчих гостей! — заволав Василь, перекрикуючи грiм музики i котячий лемент. — Чуєш — для найдорожчих!

Аристарх на знак згоди схилив голову.

СТУПа повiльно, нiби знехотя, почала пiднiматися угору.

З кожною хвилиною вона зменшувалася у розмiрах. Зрештою перетворилася на маленьку чорну цятку.

Незабаром щезла i цятка.

Лише з синього, чистого неба все ще долiтав урочистий i трiшечки сумний марш.

ПОВЕРНЕННЯ

Горобцi, здається, вимерли.

Учасники хору Аристарха, мов тi сновиди, з ранку до ночi тинялися вулицями. Мурка не злазила з даху. Вона, схоже, зовсiм вiдмовилася вiд їжi.

Навiть собаки — i тi перестали валувати.

— Як там наша бабуся? — по сто разiв на день запитувала Таня, i її смутний погляд зупинявся на покрiвлi далекого будиночка, що стояв на узлiссi.

— I чого б я ото так переживав? — пiдкреслено бадьорим голосом вiдгукувався Василь. — Та вони ж там… ого-го! Ось побачиш, нiчого з ними не станеться. Ось побачиш!

— Якби ж то можна було їх ще хоча б раз побачити, — зiтхнула Таня. — Та, мабуть, вже нiколи цього не буде. Вони, мабуть, полетiли назавжди.

Степан похмуро вiдмовчувався. Лише тепер вiн зрозумiв, яким дорогим для нього став Аристарх…

Сьогоднi, як i завжди, друзi зустрiлися бiля рiчки. Вони досхочу наплавалися i тепер грiлися пiд сонцем.

— П'ятий день, як про них нiчого не чути, — мовби сама до себе озвалася Таня.

— Ну й що з того? — вiдказав на те Василь. — От ще! Вiчно б їй панiкувати.

Проте цього разу в його голосi вже не вчувалося колишньої впевненостi.

Зненацька в кущах щось зашарудiло, i на берег вийшов здоровенний чорний кiт з хокейним шоломом на головi.