Гостi на метлi

— Сидить на ганку й плаче, — спiшно причинивши дверi, повiдомив вiн. — Дивнi ви iстоти, люди, — продовжував кiт по паузi. — Чи то радiсть у вас, чи то горе — мерщiй у плач. Та коли б менi таке повiдомили, я б… я б…

— То й що б ти зробив? — запитав Василь.

Аристарх замислився.

— Не знаю, — врештi вiдказав вiн. — Але нi в якому разi не рюмсав би.

Нарештi Ядвiга Олiзарiвна повернулася до кiмнати.

— Передай їм, — сказала вона Степановi, — передай їм всiм, що я цього нiколи не забуду.

— Це правда, — пiдтвердив Аристарх. — I тепер ми будемо битися з потрiйною силою. Тепер ми знаємо, що на нас чекають.

— Атож, — погодилася баба-яга. — Тепер ми про це знаємо. А зараз, любi мої, треба перевезти Таню додому. А то, чого доброго, баба Марiя розхвилюється не на жарт.

Таню винесли надвiр i обережно всадовили на багажник. Василь, як господар, зiбрався було вести велосипеда, проте в останню мить роздумав.

— От ще! Стану я возити всiляких шкiдливих дiвчиськ, — пробуркотiв вiн i передав кермо Степановi. — Тягни її сам.

I знову два днi i двi ночi Ядвiга Олiзарiвна не виходила з хати баби Марiї, її дуже й дуже турбувало плече дiвчинки. Воно загоювалося надто повiльно. Бо що там не кажiть, а укуси, нанесенi злими чаклунами, набагато небезпечнiшi вiд звичайних.

ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ

Звичайно, про все, що вiдбулося на Лисiй горi, нi хлопцi, нi тим паче Ядвiга Олiзарiвна не казали нiкому. Та позаяк хворобу Танi потрiбно було якось пояснити, то метикуватий Василь розпустив по Горобцях чутку, нiби дiвчинку укусила отруйна гадюка. А оскiльки нi в самих Горобцях, нi навколо нiхто про отруйних гадюк i не чув, то Василь змушений був пояснювати всiм i кожному, буцiмто та гадюка якимось чином дiсталася iз пустель Середньої Азiї, а може, i з самої Африки.

В цi днi найщасливiшою, либонь, iстотою в Горобцях був Аристарх. Завдяки щедрим снiданкам, обiдам, полудникам i вечерям (в яких далеко не останню роль вiдiгравало молоко), кiт значно погладшав. Де пропадав Аристарх ночами, нiхто з дiтей, звiсно, не знав, але днi вiн проводив на задвiрках хати баби Марiї, в малиннику. Аристарх вициганив у Василя старенького транзистора i тепер невпинно крутив колiщатко настроювання, муркочучи про себе ту мелодiю, котра долинала з приймача. Аристарх посилено розвивав у собi музичний слух i виразнiсть виконання.

Поруч з Аристархом зазвичай сидiла Мурка. Час вiд часу вона застережливо пiднiмала лапку.

— Нi-нi, в цьому мiсцi ви фальшивите… Муркотiти треба ось так…

I показувала, як саме. Аристарх слухняно, мов першокласник, повторював за нею.

Та, на жаль, все має свiй кiнець. На четвертий день Аристархова голова з'явилася у вiкнi Степанової кiмнати. З її вигляду неважко було здогадатися, що трапилося щось надзвичайне.

— Я прийшов попрощатися, — сказав Аристарх. — Нас викликають на Лису гору.

Степан вiдчув, як у нього боляче стислося серце.

— Слухай, — почав вiн. — А навiщо вам взагалi летiти туди? Що вони вам за це зроблять? Нiчого.

Аристарх сумовито похитав головою.

— В такому разi вони прилетять сюди. I тодi тут зчиниться таке, що й казати страшно! А навiщо вам ця халепа? Нi, ми з хазяйкою твердо вирiшили летiти. Нiчого людям розплачуватися за нас. Самi заварили кашу — самi й вiдповiдатимемо.

— Тодi… може, вам треба чимось допомогти? — по паузi запитав Степан. — То ти не соромся, скажи. Все, що тут є, - твоє.

— Та нi, спасибi, — подякував Аристарх. — Не треба нiчого. Хiба що… Розумiєш, я хоча i чаклунський кiт, але проти їхнього гiпнотичного опромiнювання, мабуть, не встою…

— Тобi потрiбен шолом? — здогадався Степан, i, не чекаючи вiдповiдi, кинувся в глибину кiмнати. — Ось, вiзьми. Може, i Ядвiзi Олiзарiвнi теж треба? То я запитаю у Василя.

— Вiн їй нi до чого, — сказав Аристарх. — Вона сама кого завгодно опромiнить.

— То, може, вип'єш на дорогу молока? — запитав Степан.

— О, — повеселiшав Аристарх. — Оце дiло!

Бiля самiтної хатини зiбралося багато рiзноманiтного народу. Бiля ворiт стояла СТУПа. Вона була готова до вiдльоту. Степановi мимохiть спало на думку, що коли б над нею був ще й гвинт, то вона, поза сумнiвом, скидалася б на сучасний вертолiт.

Таня з сльозами на очах щось казала Ядвiзi Олiзарiвнi. Баба-яга щохвилини притискувала її голiвку до грудей.

— А цi чому вештаються пiд ногами? — запитав Василь i тицьнув пальцем на пiвтора десятка котiв, кицьок i кошенят, що з пригнiченим виглядом тинялися по всiх усюдах.

Аристарх докiрливо похитав головою.

— Ет, Василю, Василю! — сказав вiн. — Яким ти був, таким i залишився. Пора б уже здогадатися, що то мої найближчi родичi по кровi. З ними я провiв найщасливiшi години в своєму життi. Чи не так, Мушкетоне Васильовичу?

Облiзлий котяра на знак згоди схилив голову i поважно пригладив рiдкi, обпаленi на якомусь вогнi вуса. Затим поманив Аристарха в кiнець двору.

— Любий мiй юначе, — журно i водночас урочисто почав вiн. — Шкода, надзвичайно шкода, що ви покидаєте наше товариство. Тож прошу вислухати мене на прощання з усiєю увагою, на котру ви лише здатнi…