Гостi на метлi

— Ну навiщо ти таке кажеш, — докiрливо зауважив вiн матерi. — Вони ж не байдикують, як деякi. Сьогоднi вранцi я проїжджав неподалiк вiд лiсу i бачив, як вони працювали. Нiчого не скажеш, молодцi хлоп'ята!

— Та хiба я проти, — вже спокiйнiше продовжувала мама. — Я про iнше. Мене турбує, що вiн зовсiм перестав їсти. Все котовi своєму вiддає.

— I нiчого не все, — заперечив Степан. — Коли хочеш знати, ми разом з ним…

— О! — у розпачi вигукнула мама, — Вони, здається, вже привчилися хлебтати з однiєї миски!

Батько розсмiявся. Мабуть, вiн уявив собi, як це у них виходить.

Зненацька вiн посерйознiшав i сказав:

— Трохи не забув. Михайло Олексiйович поставив на правлiннi питання про те, що Ядвiзi Олiзарiвнi треба збудувати в Горобцях хату…

Степана мов пружиною пiдкинуло з стiльця.

— Ядвiзi Олiзарiвнi? Хату?

— Так, саме хату, — пiдтвердив батько. — Грiх, мовляв, такого лiкаря випускати з нашого села. Тож передай їй, що на зиму може перебиратися до Горобцiв.

— Ура-а! — заволав Степан. — Оце здорово!

— Ти куди? — запитала мама i спритно вхопила сина за комiр. — А вечерятиме хто?

— Ну, як ти не розумiєш? Це ж така новина! Я розповiм про неї Василевi i Танi! А потiм ми збiгаємо до Ядвiги Олiзарiвни…

— Встигнеться, — голосом, що не терпiв заперечень, зауважила мама. — Поки не повечеряєш як слiд — нiкуди й кроку не ступиш. I що це за манера така — бiгти з двору, дивлячись на нiч?

Довелося сiсти за стiл. А пiсля вечерi батько увiмкнув телевiзора. Саме демонструвався цiкавий мультфiльм, i Степан подумав, що нiчого не трапиться, коли про цю новину друзi дiзнаються трохи згодом.

Але трохи згодом виявилося, що Василь ще не повернувся з центральної садиби. Танi теж не було вдома. Вона побiгла до Ядвiги Олiзарiвни.

— Ну хiба ж так можна? — ремствувала баба Марiя. — Старiй жiнцi — i жити невiдомо де, їсти невiдомо що. Хiба в нас мало мiсця? Тож я i наказала Танi: бiжи за Ядвiгою Олiзарiвною i не повертайся без неї… А в тебе якiсь справи?

— Та… я потiм зайду, — вiдказав Степан i чимдуж побiг додому, бо по третiй програмi от-от повинен початися ще один цiкавий мультфiльм. А про те, що Ядвiзi Олiзарiвнi збираються побудувати хату, можна розповiсти i завтра зранку.

БИТВА НА ЛИСIЙ ГОРI

Коли Таня дiсталася до самiтної хатини, сонце вже ховалося за лiсом. Проте вона не боялася повертатися. Баба Марiя сказала, що сьогоднi зiйде повний мiсяць, тож буде свiтло. Та й не одна вона повертатиметься, а з Ядвiгою Олiзарiвною.

Таня зайшла у двiр, зачинила за собою вiдремонтовану хлопцями хвiртку i покликала:

— Бабусю!

їй нiхто не вiдповiв. Таня збиралася покликати ще раз, але в цю мить її погляд зупинився на мiтлi, що була приставлена бiля ганку до стiни.

Мiтла нiби чекала її погляду. Вона одразу ж гойднулася, здiйнялася в повiтря i пiдлетiла до Танi. Дiвчинка провела долонею по теплому ще держаку. Мiтла стрiпнулася i загойдалася жвавiше. Вона начебто упрохувала Таню: сiдай, покатаю!

«А що, коли я й справдi трохи покатаюся? — мимохiть по дума лося дiвчинцi. — Звичайно, чiпати чуже без дозволу не годиться, але ж я зовсiм, зовсiм трохи… Покатаюся у дворi i поставлю назад…»

Таня присiла на держак i подумки вiддала команду зробити одне коло.

Проте мiтла несподiвано рвонулася вгору. Ось вона зрiвнялася з димарем, потiм з найвищим деревом. Ось уже земля залишилася далеко внизу, а мiтла, не звертаючи уваги на команди, продовжувала здiйматися вище й вище.

Таню огорнув жах. Вона хотiла закричати, покликати на допомогу Ядвiгу Олiзарiвну, проте вуста чомусь перестали її слухатися.

А мiтла тим часом порiвнялася з рiдкими хмарками. Тодi розвернулася вiстрям у бiк повного мiсяця, що тiльки-но викотився з-за обрiю — i полетiла, помчалася, з кожною секундою збiльшуючи свiй i без того стрiмкий лет.

Вiтер зловтiшне свистiв у вухах, стало зимно, — а мiтла летiла собi та й летiла. Земля внизу розтанула, розчинилася в срiблястих сутiнках, i лише нечисленнi вогники вказували, де вона знаходилася.

Таня вже й рук не вiдчувала вiд холоду, зуби вибивали невпинний дрiб, а мiтла все летiла й летiла невiдомо куди.

Нарештi вона почала повiльно знижуватися. Далеко попереду забовванiв високий пагорб без жодного кущика на вершинi. На ньому безладно метушилося безлiч вогникiв. Щось пiдказало Танi, що оце i е та сама Лиса гора, куди влiтку, в нiч повного мiсяця, збираються на свої iгрища вiдьми.

Вогники з кожною хвилиною наближувалися, збiльшувалися у розмiрах. Зненацька дикий гуркiт i ревисько, мов буря, налетiли на Таню. Навколо неї, немов у страшному снi, замиготiли роззявленi пащеки, тьмяно заблищали вибалушенi, божевiльнi очi… Тої ж митi над Лисою горою прогримiв чийсь оглушливий голос:

— Стережися! Мiж нами людина!

Нарештi Ядвiга Олiзарiвна закiнчила покривати СТУПу лаком. Вона спрямувала на неї долонi, щось проказала незрозумiлою скоромовкою — i СТУПа, слухняно пiднявшись над землею, розчинилася в повiтрi. А Ядвiга Олiзарiвна присiла на морiжок i задумалася про те, що не сьогоднi-завтра доведеться покидати цю землю, де їй з Аристархом несподiвано довелося зазнати стiльки доброго…