Гостi на метлi

— Ну, знаєш, — збентежено посмiхаючись, мовила вона. — Менi ще жодного разу не цiлували рук…

Несподiвано вона замовкла i почала вдивлятися в Михайла Олексiйовича якимось дивним поглядом.

— Скажи-но, — запитала вона чомусь одразу охриплим голосом, — скажи, чи не доводишся ти якоюсь рiднею Петровi Кравчуку?

— Що? — луною вiдгукнувся лiкар. — Ах, так… Мого дiда справдi кликали Петром. I прiзвище його дiйсно було Кравчук. А ви що — знаєте його?

— Мов двi крапелиночки, — прошепотiла Ядвiга Олiзарiвна, з невимовним болем i нiжнiстю дивлячись на спантеличеного лiкаря. — Викапаний Петрусь… Ой, що ж це я! Прощайте!

I не встиг нiхто прийти до тями, як її вже не було в хатi.

Першим опам'ятався Михайло Олексiйович.

— Та що ж це таке… — невiдомо на кого обурився вiн. — Такий талант, а я… не сказала навiть, де живе…

Вiн прожогом вилетiв на ганок, обвiв поглядом подвiр'я, виглянув за ворота.

— Ядвiго Олiзарiвно! — гукнув вiн.

— О-о-о! — вiдгукнувся на той поклик колишнiй вовкодав Буян.

I бiльше нiхто.

Ядвiга Олiзарiвна, не добираючи дороги, швидко iшла в напрямку самiтної хатини. Вона водночас i плакала, i посмiхалася, i лаяла себе.

— Ну, геть-чисто тобi розклеїлася! — жалiлася вона невiдомо кому. — А ще сердита баба-яга… Нi, це ж треба таке: онук самого Петрика — i руки менi обцiловує. Наче святiй якiйсь… Ось вони, сльози… як в моєму Катриному дитинствi. Та що це я — вони ж зовсiм iншi. Це сльози радостi… Ну навiщо, навiщо я сюди прилетiла, навiщо? А, все одно! Заради одного лише такого дня можна пiти геть на все!

Коли Ядвiга Олiзарiвна увiрвалася на подвiр'я, Таня саме посипала бiлим рiчковим пiсочком дорiжку вiд ворiт до ганку. Степан з Василем облизували подряпанi, побитi молотком пальцi.

Кiт Аристарх, вгледiвши свою хазяйку в такому станi, вигнув спину горбом i на всяк випадок озирнувся в бiк бузинових кущiв.

— Що це з тобою? — запитав вiн. — Ти ж сама на себе не схожа!

— А, все одно! — вигукнула Ядвiга Олiзарiвна. — Це навiть на краще!

Вона пiдбiгла до Танi, мiцно притисла її до себе i, витираючи рукавом сльози, додала:

— Нехай сьогоднi i на нашiй вулицi буде свято! Повинно, врештi, воно колись прийти й до нас, правильно я кажу, Аристарху? Ет, хлопчики мої любi, ви навiть не уявляєте собi, яке то величезне, неймовiрне щастя — бути просто людиною!

— Ой, бабусю, та ти ж мене задушиш! — скрикнула Таня i мiцно охопила шию Ядвiги Олiзарiвни. — Ой, яка ж ти у нас зараз гарна! Коли б то ти лише знала, яка ти у нас гарна!

— Що?

Ядвiга Олiзарiвна обережно, мов кришталеву вазу, поставила дiвчинку на землю.

— Що ти сказала? — недовiрливо запитала вона. — Хлопцi, я правильно почула?

Степан на знак згоди кивнув головою. Так, Таня казала чистiсiньку правду. Перед ними стояла найкрасивiша з бабусь. В усякому разi, в їхнiх Горобцях такої ще не було.

А Василь поколупався черевиком в землi, навiщось зафутболив камiнець i визнав:

— Хотiв би я мати таку бабусю…

— Запiзнився, — заперечила Таня. — Ми вже запросили її до себе.

Ядвiга Олiзарiвна охопила руками дитячi голови.

— Ох, ви, малята мої, - зворушено мовила вона. — Коли б то ви лише знали, скiльки радощiв доставили менi… Ну, як їм вiддячити за все це? — звернулася вона до Аристарха.

Той замислено почухав лапою за вухом.

— Не можу зрозумiти, чому воно так виходить, — обiзвався вiн по паузi. — Зроблять тобi добра, допустимо, на кухоль молока — а тобi обов'язково хочеться розплатитися за десять…

— Кому що, а курцi просо, — посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. — То як же менi вiддячити вам за все, що ви менi зробили?

— Ну, що ти, бабуню! — заперечила Таня. — Навiщо нам дякувати? Ми ж просто так допомагали, вiд чистого серця…

— Воно, виявляється, i в мене ще є, - зауважила Ядвiга Олiзарiвна. — Ех, так тому й бути!

I баба-яга рiшучим кроком попрямувала до хати.

ПОЛЬОТИ НА МIТЛI

Дiти перезирнулися мiж собою.

— Що з нею? — запитала Таня.

— Здається, вона щось задумала, — висловив здогад Василь. — Але що саме? Ти не знаєш, Аристарху?

— Я знаю стiльки ж, скiльки й ти, — вiдказав той.

В цю хвилину баба-яга знову з'явилася на ганку. В її руках тремтiла мiтла.

— Ех, так тому й бути! — бадьоро повторила вона. — Ну, хто хоче першим сiсти на неї?

— Я! — вихопилося у Василя. — А взагалi… тут Танька повинна бути першою.

— Таня, а не Танька, — поправила його Ядвiга Олiзарiвна. — Хоча в iншому ти маєш рацiю.

Таня з побоюванням простягнула руку до мiтли. Звичайнiсiнька мiтла. Дерев'яний держак. Верболозове лозиняччя, що мiцно перев'язане нейлоновою, здається, мотузкою. Аж дивно, що вона може лiтати…

— Але ж… я не знаю, як на неї сiдають, — нерiшуче боронилася Таня.

— Тут i знати нiчого, — вiдказала баба-яга. — Сiдай, як тобi зручно. Можеш навiть лягати на неї. Головне — нiчого не бiйся… Е-е, нi, за руку, цур, не хапатися! — смiючись, застерегла вона i вiдiйшла на два кроки. — А то, чого доброго, полечу разом з тобою.

— А скiльки в нiй кiнських сил? — поцiкавився Василь.

— Для тебе вистачить, — заспокоїв його Аристарх.

Таня обережно присiла на кiнець держака i мiцно заплющила очi. Вона все чекала, що от-от має трапитися щось страшне.