Гостi на метлi

— Ет! — вiдгукнувся засмучений Аристарх. — Пiсля таких веселих розмов навiть молоко в горлянку не полiзе. Втiм… неси-но його сюди. I все iнше теж неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потiм згадати.

Пiсля другого снiданку Аристарх, здається, трiшечки повеселiшав. Але не зовсiм.

— Чудова все ж ця штука — життя, — зауважив вiн, повертаючи миску Степановi. — От лише менi в цьому життi не дуже поталанило. Ну чому, чому я не народився таким собi пухнастим i грайливим кошенятком, котрого всi пестили б, який ночами спокiйнiсiнько гасав би по дахах i виспiвував всiлякi «до-ре-мi-фа-мняву…»? Так нi, дала менi доля вродитися худющим довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надiрвали!.. Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим, га?

Степан знiчено промовчав. В голову не приходило нiчого такого, що могло б хоч трiшки втiшити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один снiданок?

ХВОРОБА БАБИ МАРIЇ

Коли невтiшний, хоча й ситий Аристарх подався до самiтного будинку, Степан всiвся на ганковi i зами — лився.

Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвiзi Олiзарiвнi та Аристарховi! Одна лише назва — чаклуни. А насправдi — нi тобi даху над головою, нi вiрних друзiв. Навiть добрi вчинки не для них.

I закони в них якiсь не такi, як в людей. Жорстокi, несправедливi. Вiн, Степан, нi за що не згодився б миритися з такими законами.

Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та Василем. Утрьох, можливо, i вдасться щось та придумати…

Найближчою була хата баби Марiї. Тому Степан i подався до неї. Але ще з вулицi побачив, що там щось трапилося. В сажi пронизливо верещав голодний кабанчик. Бiля порога походжали смутнi кури. Вони все ще сподiвалися, що хтось кине їм жменю зерна.

Проте нiхто з хати не виходив. Бiльше того, вiконницi — й тi були зачиненi. В Степанове серце закралася тривога.

- Є хтось дома? — голосно запитав вiн i штовхнув сiнешнi дверi.

В сутiнках Степан не одразу розгледiв бабу Марiю. Вона лежала в лiжку i обережно погладжувала розбухлу, перев'язану бiля кiсточки ногу.

— Принiс би ти, Степанку, кухлик води, — кволим голосом прошамкала баба Марiя.

Степан кулею гайнув до колодязя. На зворотному шляху вiдчинив вiконницi, i в кiмнатi одразу посвiтлiшало.

Баба Марiя з зусиллям зробила кiлька ковткiв. Тодi змочила рушника i поклала його на чоло.

— Спасибi тобi, Степанку, — вдячно посмiхнулася вона. — Геть розкисла я сьогоднi. Та ще ногу сподобило пiдвернути. Болить, хоч ти криком кричи.

— Може, збiгати до лiкарнi? — схопився Степан.

— Та вже не треба… Таня туди ще вдосвiта подалася. От-от, мабуть, повернеться. Ти б краще, коли твоя ласка, погодував би курей та кабанчика. Чуєш, що з ним коїться? А менi навiть поворухнутися несила.

Степан кинув курям двi пригорщi зерна, налив води. Тодi побiг до сажа.

— Може, вам ще щось потрiбно? — спитав вiн, коли повернувся до кiмнати.

— I на тому спасибi, дитино… — баба Марiя болiсно скривилася. — Бiльше нiчим менi не допоможеш. Краще iди пограйся, нiж отут нидiти. А Танi я обов'язково передам, що ти заходив.

Бiля Степанових ворiт стояв ущерть навантажений велосипед. На багажнику було прикрiплено з десяток цеглин. На кермi погойдувався вузлик з кельмою та iншим мулярським причандаллям. Сам господар велосипеда роздратовано ходив уподовж паркану.

— Де тебе носить? — напосiвся вiн на Степана. — Ми ж домовилися димар полагодити!

Хлопцiв зустрiв один Аристарх. Вiн сидiв на даху, замрiяно дивився в бiк Горобцiв i щось муркотiв до себе. Коли гостi увiйшли у двiр, вiн стрибнув просто з даху i сповiстив:

— Хазяйки немає вдома. Вона порається бiля СТУПи.

Втiм, як тiльки друзi взялися розвантажувати велосипед, Ядвiга Олiзарiвна виникла з повiтря.

— Що ви задумали на цей раз? — поцiкавилася вона.

— Димар вiдремонтуємо, — сказав Василь. — А то у вас дим iде не в комин, а в хату.

— А ти вмiєш?

Василь навiть образився.

— Чого ж тут не вмiти? Торiк я у дядька навчився. Он i Степан нехай скаже…

— Та вiрю тобi, вiрю, — посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. — А де ж це Таня? Чому її немає з вами?

— В неї баба захворiла, — пояснив Степан. — Та ще й ногу пiдвернула. От Таня i побiгла за лiкарем.

— Бiдолашна дiвчинка, — зiтхнула баба-яга. — Все сама та сама. Дiстається їй.

— Чому це сама? — заперечив Степан. — Я сьогоднi їм води на цiлий день наносив, курей погодував та порося. А бiльше там робити нiчого.

Обличчя Ядвiги Олiзарiвни трохи посвiтлiшало.

— Молодець, — похвалила вона Степана. — Ну гаразд, працюйте. Не буду вам заважати. В мене теж роботи чимало.

Та на цей раз Ядвiга Олiзарiвна пропадала бiля своєї СТУПи недовго. Не встигли хлопцi й замiс вчинити, як вона знову з'явилася на подвiр'ї. Баба-яга всiлася на полагоджених схiдцях i замислилася. Видно, щось не давало їй спокою. Нарештi вона звернулася до Аристарха:

— Ти залишишся на господарствi. А я, мабуть, пiду подивлюся, що там трапилося з бабою Марiєю. Може, допоможу чимось.

— Так лiкар, напевно, вже прийшов, — зауважив Степан. — А в нього знаєте якi лiки? Ого!