Гостi на метлi

— Неймовiрно… Яку ж для цього потрiбно мати силу, мужнiсть i вiдвагу! Я переконаний, мiй юний друже, що i голос ваш повинен вiдповiдати цим героїчним якостям. Так-так, повинен!

— Правду кажучи… — невпевнено почав Аристарх. Проте перехопив застережливий погляд Мурки i замовк.

— В нього винятковi голосовi данi, — докiнчила Мурка за свого нового приятеля. — Виразнi, гучнi. Повiрите, навiть мурашки по спинi бiжать…

— О! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Саме цього нам ще i не вистачало! Юний мiй друже, заспiвайте щось для початку. Хотiлося б, знаєте, мати про вас певне уявлення. Ну, то як — зможете?

— А чого ж, — згодився Аристарх.

— От i чудово! Увага! — вигукнув Мушкетон Васильович i диригентською паличкою постукав по головi найближчого кошеняти. — Прошу уваги. 1-i, раз!

Потiшений Аристарх гарикнув точнiсiнько так, як нещодавно на Мурчиному даху. Наслiдок виявився таким же. Навiть бiльше — внизу, на стайнi, стривожено захропли i забили копитами конi.

Неабияк перепудженi учасники горобцiвського хору видряпувалися на дах поодинцi. Не було лише головного диригента. Пiсля тривалих пошукiв його знайшли пiд стiною стайнi, де вiн лежав без свiдомостi. Прийшовши до тями, Мушкетон Васильович обвiв стривожених учасникiв хору каламутним поглядом i раптом кинувся Аристарховi на шию.

— Нечувано! — пронизливо заверещав головний диригент. — Неймовiрно! Шановний юначе, якщо менi доведеться колись передати свою диригентську паличку — вважайте, що вона в ваших руках. Який голос! Мамцю рiдна, якої глибини i виразностi бас! Ходiмо, друже мiй. На нас чекають славнi дiла!

I, притримуючи поперека, головний диригент першим подряпався на дах.

Потому почалася репетицiя.

Врочистим i поважним голосом, нiби вони знаходилися у великiй залi, Мушкетон Васильович оголосив:

— Жанрова замальовка.

Затим пiдняв диригентську паличку, i в ту ж мить дзвiнкi котячi голоси дружно злетiли до зоряного неба:

До-ре-мi-фа-мняу-сi…

— Стiйте! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Це ми вже проходили. А от вам, любий мiй юначе, зараз належить виконати найвiдповiдальнiшу партiю. Уявiть-но собi господаря, в котрого щоночi щось щезає з комiрчини. Той господар має неабияку витримку, але, врештi-решт, i в нього пропадає терпiння. Тож вiн глибоким i сповненим трагiзму голосом, запитуй…

Головний диригент старечою скоромовкою пронявкав те, що повинен був запитати господар, i знову змахнув паличкою.

До-ре-мi-фа-мняу-сi… —

вiдгукнувся хор.

Що накрали, принесiть… —

трагiчним голосом гарикнув Аристарх. На це Мурка грайливо-винним голосом проспiвала:

Я украла ковбасу…

А котячий хор злагоджено поклявся:

Що лишилось, принесу…

— Неймовiрно! — в захватi нявкав Мушкетон Васильович. — Який голос! Мрiя, а не голос!

О, що це була за нiч! Найкраща в Аристарховому життi.

НЕЛЕГКА РОЗМОВА

Ще спросоння Степан вiдчув якусь невимовну тривогу. Йому здавалося, нiби в хатi щось пропало. Чи хтось. Але хто саме?

Вiн прокинувся i почав прислухатися. Он у дворi загурчав мотоцикл. То батько поїхав на роботу. Отже, з ним нiчого не трапилося.

Он задзвенiла вiдром мама. Значить, i з мамою все гаразд.

Сам вiн лежить ось тутечки, в лiжку… Тож кого ще не вистачає?

I тут вiн згадав: кудись пропав Шурхотун. Вчора перед сном Степан кликав його, кликав, — та так нi до чого й не докликався.

Вiн звiвся на лiжку i пiвголосом запитав.

— Гей, Шурхотуне, де ти?

Проте вiдповiдi, як i вчора, не було. Замислившись над тим, куди б це мiг подiтися домовик, Степан вийшов з хати на ганок.

— Доброго ранку! — почулося зненацька.

Пiд розлогим кущем бузку сидiв Аристарх i старанно вмивався. Вiн скосив очi на Степана i поцiкавився:

— У вас випадково не знайдеться якоїсь барвистої стрiчки для бантика?

— Бантика? — перепитав Степан. — Якого бантика?

— Ось такого, — вiдказав Аристарх i вдав, нiби зав'язує навколо своєї шиї краватку.

— Пошукай, будь ласка, — додав кiт. — Той бантик менi дуже потрiбен.

— Зараз подивлюся, — вiдказав Степан.

В комiрчинi вiн розшукав стару наволочку, куди мама складала всiлякi непотрiбнi вже пояски, клаптики матерiї, стрiчки.

— Вибирай сам, — запропонував вiн Аристарховi, виносячи все це на ганок. — Може, й сподобається щось.

Аристарх довго рився в наволочцi.

— Здається, те, що треба, — нарештi вирiшив вiн i витягнув з наволочки бiлий, в синiх шахових клiтинках, пасок. Затим вив'язав його на шиї i запитав у Степана: — Ну як — личить чи так собi?

Степан лише знизав плечима.

— Я в цьому мало що тямлю, — визнав вiн. — А для чого цей бантик тобi потрiбен?

— Для однiєї справи, — ухильно вiдказав Аристарх. — Як тобi здається, чи не пора взяти надi мною шефство? Неси-но сюди молоко i все iнше.

— Для чого його виносити? Пiшли-но краще до хати.

Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увiйшов до сiней. На кухнi вiн скромно присiв бiля порога, озирнувся, втягнув носом повiтря i ковтнув слину.