Гостi на метлi

Але Аристарх у вiдповiдь лише змахнув їй обрубком хвоста i, на всяк випадок оберiгаючи спину, притиснувся до паркану.

Першi, найдрiбнiшi собаки, забачивши такого здоровецького муркета, загальмували так, що аж курява знялася. Вони почали вдавати, нiби потрапили сюди цiлком випадково. Вони були не проти того, аби негайно повернути назад, але зробити цього вже не змогли. На них все бiльше натискали iншi собаки. Мало-помалу нагороїжена зграя пiдступала все ближче й ближче до самiтного кота. На чолi натовпу був колишнiй вовкодав Буян.

— Сьогоднi ми з вами трохи порозважаємося, — густим басом гарчав Буян. — Ану, пiдходьте до нього з бокiв, вiдрiзуйте шлях до втечi!

— Ближче пiдходьте, ближче, — пiдбадьорював їх Аристарх. — Пiдходьте, не бiйтеся!

Кожна клiтинка його дужого тiла тремтiла в передчуттi бою. От зараз вiн покаже чарiвнiй Мурцi, на що здатен вiрний, вiдданий кiт!

— Що ж, пора, мабуть, починати, — мовив вiн сам до себе, коли собача зграя на чолi з Буяном опинилася на вiдстанi одного стрибка.

Бiйка була короткою i нещадною. Над парканами високо здiйнялася густа курява. На всi боки полетiли жмутки шерстi. Собаки i Аристарх сплелися в клубок.

Та через якусь хвилину злiсне валування нiчних господарiв перейшло в розгублене скавулiння. Ще мить — i зграя, обганяючи власнi голоси, кинулася врозтiч. На полi битви залишився лише колишнiй вовкодав. Власне, вiн теж би з радiстю дременув слiдом за iншими, проте переможець мiцно тримав його за вуха. Стрiпуючи пса при кожному словi, Аристарх втовкмачував йому основи поваги i любовi до ближнiх.

— Ану, поглянь-но нагору, — казав вiн. — Бачиш на деревi чудову бiлу кiшечку?

— Бачу, бачу, — з готовнiстю вiдказував Буян.

— Так-от, запам'ятай сам i передай iншим: я не вимагаю, щоб ваше пришелепувате плем'я обходило її десятою дорогою. Та коли хоч один з вас гавкне на неї чи бодай вишкiрить зуби — матиме справу зi мною. Затямив?

— Так, так, — стрiпував головою Буян i клацав зубами.

— А тепер геть звiдси! I щоб духу твого бiльше тут не було!

Головний нiчний господар, а заодно i колишнiй вовкодав, миттю розчинився в темрявi.

Аристарх допомiг Мурцi злiзти з дерева.

— Отепер буде все гаразд, — сказав вiн. — Вiд сьогоднi нiхто вас i кiгтем не зачепить. Можете ходити собi, де вам тiльки заманеться.

— Я до цього часу не можу повiрити тому, що сталося, — тремтячим голосом призналася Мурка. — Я здогадувалася, який ви дужий та хоробрий, але щоб отаке… Спасибi ж вам, що захистили бiдну кiшку! Ах, коли б то ви менi ще й крила дiстали!

— На жаль, не можу, — знiчено зiзнався Аристарх. — Не випало менi розпоряджатися крилами.

— Шкода, — зiтхнула Мурка. — А менi так хотiлося б хоч раз в життi спiймати кажана!

— А куди ми йдемо? — врештi поцiкавився Аристарх.

— Йой! — зойкнула Мурка. — Я й забула вам сказати про це. А все через тi переживання. Ми ж iдемо на репетицiю сiльського хору. У нас, горобцiвських кiшок, знаєте якi голоси? О! Коли на нас находить натхнення, то навiть люди кидають свої справи i вибiгають надвiр.

— Може бути, — шанобливо згодився Аристарх. — Та все одно такого голосу, як ваш, немає, мабуть, в усьому свiтi.

I знову Мурка подарувала йому довгий погляд своїх променистих очей.

На них вже чекали. Десяткiв зо два котiв i кiшок статечно сидiли на даховi старої колгоспної конюшнi. Вони поодинцi пробували голоси i схвильовано шарпали рiзнокольоровi бантики на своїх шиях.

— А навiщо їм отi мотузки? — здивувався Аристарх. — Мишей на зашморг ловити, чи що?

— Ах, ви вперто не бажаєте зрозумiти, з ким маєте справу, — зiтхнула Мурка i докiрливо похитала своєю чарiвною голiвкою. Потому дiстала з торбинки бiлу, в синiй горошок, тасьму i теж старанно вив'язала її на своїй шийцi. — Ми ж не якiсь там простi коти-нероби, ми учасники талановитого хорового колективу. А он той, з паличкою, — наш керiвник i головний диригент, Мушкетон Васильович.

У Мушкетона Васильовича були рiдкi, стертi вже зуби, лисина на головi i натхненний вираз на пицi. Вiн безнастанно вiдкашлювався, заспокiйливо проводив по горлянцi лапою i наспiвував про себе: «Ля-ля… кг-мм… до-ре-мi, ля-а!»

— Скiльки можна чекати? — розмахуючи диригентською паличкою, мов простим цiпком, запитав вiн.

— Ах, Мушкетоне Васильовичу, — одiзвалася на те Мурка i-закотила очi пiд лоба. — Вам би все дорiкати. А те вам байдуже, що мене сьогоднi ледь-ледь не впiймали отi розбишаки на чолi з Буяном!

Мушкетон Васильович жахнувся.

— Що ви кажете! — вигукнув вiн. — Ото була б втрата! Для всiх нас. Ет, немає на них нiякогiсiнької управи, ось що я вам змушений сказати. Нiякогiсiнької. I куди тiльки тi люди дивляться?

— Помиляєтеся, — заперечила Мурка i показала на Аристарха. — Є тепер на них управа! Мiй новий друг тiльки-но в жорстокому бою перемiг одразу всiх собак! Вiн взяв з них слово честi, що вони бiльше не чiпатимуть нас!

Вiд такої новини Мушкетон на мить сторопiв.

— Нечувано! — нарештi заволав вiн. — Кiт розправився з собаками? Нi, цього не може бути!

— I все ж це чистiсiнька правда, — сказала Мурка. — Слово честi, правда!