Гостi на метлi

— Та зняв би ти того шолома, — нарештi не втрималася вона.

Василь послухав її. I нiчого з ним не трапилося.

Пiсля третього повернення баба-яга залишилася назовсiм.

— Дай-но i я спробую, — сказала вона Танi i взяла щiтку. — Вiсiмдесят рокiв, як не бiлила.

— Ой, як у вас чудово виходить! — вигукнула Таня через кiлька хвилин. — Точнiсiнько як у моєї бабусi. А може, й краще.

Ядвiга Олiзарiвна розквiтла вiд такої похвали. Все ж запитала:

— Ти правду кажеш?

— Чесне пiонерське! — заприсяглася Таня.

Знадвору долетiло розпачливе котяче нявчання. Мабуть, в очi Аристарховi попало мило. Зрештою вереск стих, i невдовзi замiсть нього почулося задоволене муркотiння.

Робота продовжувалася до пiзнього вечора. Звiсно, з перервою на обiд, пiд час якої вiдзначився Аристарх.

Ядвiга Олiзарiвна, схоже, махнула рукою на свою СТУПу. Вона з Танею бiлила хату зсередини.

Степан i Василь розмахували щiтками зовнi.

Безробiтним виявився лише один Аристарх. Вiн сидiв на осоннi, мов казкова чорна кульбаба, i заздрiсними очима спостерiгав за тим, як навсебiч розлiтаються молочнi бризки, дивився на замазюканi крейдою хлоп'ячi обличчя i нудним голосом канючив одне i те ж:

— Дайте i менi спробувати. Я теж хочу бiлити.

— Тобi не можна, — безжально вiдказував Степан. — Ще, чого доброго, забруднишся. I тодi знову доведеться митися з милом.

Аристарх на хвилю замовкав i вiдходив подалi. Потiм не витримував i знову брався за своє.

Врештi-решт, i для нього знайшлося гiдне заняття. Василь мiж iншим навчив кота пускати мильнi бульки, тож залишок дня Аристарх, сидячи, аби не забруднитися, на Степановiй куртцi, розмiшував соломинкою густий мильний розчин i видмухував десятки рiзнокольорових кульок. Пухирцi мiнилися райдужними барвами, легенькими зграйками лiтали по дворищi, лопалися, Аристарх захоплено нявкав i з ентузiазмом брався за чергову партiю. Вiн настiльки захопився новою грою, що навiть не зразу почув, як Таня скликала всiх на полудник.

Пiд вечiр самiтну хатину неможливо було впiзнати. Малесенькi вiконця весело блимали на свiт прозорими шибками. Дверi вiдчинялися легко й без скрипiння. Стiни бiлiли так, що мiсячної ночi хатину можна було прийняти за велетенську бiлу квiтку.

Ще разючiше змiнилася хата зсередини. Кiмната стала свiтлiшою i вiд того нiби попросторнiшала. Пiч так i напрошувалася на те, аби в нiй палав справжнiй вогонь, а на ньому щось булькало i смачно шкварчало.

Лава i стiл були вишкребленi до бурштинового кольору. В одному кутку стояв тапчан. Вiн був застелений старим, але ще досить охайним покривалом. З-пiд тапчана виглядала мiтла баби-яги.

В протилежному кутку на оберемку сiна лежала кольорова пiдстилка. I на тiй пiдстилцi, наче головний експонат якоїсь всесвiтньовiдомої виставки, сидiв Аристарх. Вiн боявся позiхнути. Вiн боявся навiть поворушитися, аби випадково не забруднити свою чисту шовковисту шерсть. Степан десь роздобув уламок дзеркала, i тепер Аристарх, не вiдриваючись, розглядав своє вiдображення. Скидалося на те, що воно йому подобалося надзвичайно.

Ядвiга Олiзарiвна сидiла за столом. Вона, здавалося, навiть свiтилася зсередини добротою i вдячнiстю. Тепер баба-яга скидалася швидше на стареньку бабусю, до якої несподiвано приїхали улюбленi онуки. I вона от-от пiдведеться з-за столу, почимчикує до комiрчини i повернеться звiдтiля з всiлякими вареннями, повидлами та iншими неймовiрно смачними солодощами, що їх бабусi вмiють готувати лише для улюблених онукiв.

Проте нiяких солодощiв, нiякого печива i варення у Ядвiги Олiзарiвни не було. Тож дiти ще трохи посидiли i почали прощатися.

Бiля порога Василь востаннє позирнув на мiтлу, що виглядала з-пiд тапчана, i зiтхнув.

— От би на нiй полiтати, — прошепотiв вiн Степановi. — На лiтаку я лiтав, з дерева лiтав, а от на мiтлi ще не доводилося…

НIЧНI ПРИГОДИ АРИСТАРХА

Мурка сидiла на крiвлi своєї хати. Вона замрiяно дивилася на всiяне зорями небо, їй хотiлося, щоб у неї виросли крила.

Думки про крила так захопили її, що вона навiть не почула, як на крiвлю видряпався i Аристарх. А може, зробила вигляд, нiби нiчого не почула. Тож гостевi довелося кiлька разiв вибачально муркнути, аби прекрасна мрiйниця звернула на нього свою увагу.

— Доброї вам ночi, — сказав Аристарх i чемно схилив свою важку голову. — От я i прийшов.

Мурка змiряла поглядом Аристарха з голови до хвоста i знову перевела свiй замрiяний погляд до неба.

— Вибачте за компанiю, — знiяковiло промимрив Аристарх i нерiшуче затоптався край даху. — Я, здається, прийшов невчасно, так?

— Ви любите лiтати в думках? — несподiвано запитала Мурка. — Чого ж ви там стоїте, iдiть сiдайте поруч!

— Красненько дякую, — сором'язливо вiдказав Аристарх. — В думках? Не знаю, якось не задумувався над цим. А от насправдi лiтати доводиться часто. Хазяйка моя, знаєте, прокладає курс, а я влаштуюся позаду i хроп… вибачте, лечу.

Мурка пересмикнула своїм пухнастим хвостиком.