Гостi на метлi

— Я зовсiм не те маю на думцi, — промуркотiла вона нiжним i, як ладен був заприсягтися Аристарх, неземним голоском. — Я про те, щоб самому лiтати. Ось так… — наче крильцями, змахнула Мурка переднiми лапками, i Аристарховi навiть подих перехопило — такою вона здалася йому легкою й чарiвною. — I летiти, летiти, летiти… I щоб маленька беззахисна лапка була в лапi надiйного i мужнього товариша… Ах! — зiтхнула вона. — Напевно, цього нiхто, нiхто не зрозумiє!

— Даремно ви так, — проказав Аристарх, холонучи вiд думки, що навiть познайомитися як слiд ще не встиг, а вже насмiлюється заперечувати такiй красунi. — Я, звiсно, вибачаюся, та коли щось треба — ось вам моя лапа. I не турбуйтеся, вона досить-таки мiцна. Бувало, як заїду по потилицi!..

— Ах, — вiдказала на те Мурка втомлено-неземним голосом. — Вам би все про потиличники. Ну що вони таке перед оцим… оцим… — вона тицьнула лапкою в зоряне небо. — Крила менi потрiбнi, крила! На одну хоча б нiч!.. А вам подобається хоровий спiв?

— Хоровий спiв? — перепитав Аристарх, котрий зроду не чув про таке. — Я, знаєте… теж якось над цим не задумувався.

Врештi, Мурцi обридло споглядати зiрки i вона перевела свiй погляд на прибульця.

— От тепер ви менi подобаєтеся. Тепер ви маєте зовсiм не такий вигляд, як вдень, — промуркотiла вона схвально. — Саме таким я вас i уявляла. От виходите ви на сцену — величний, мужнiй i благородний. I на шиї бантик. А в залi — коти, коти, коти…

— А що я на тiй сценi робитиму? — поцiкавився Аристарх.

Чарiвна Мурка нагородила його довгим, загадковим поглядом.

— Нiчого особливого. Чекатимете на мене, та й годi. А потiм виходжу я… Ми стаємо поруч, легким поклоном вiтаємо глядачiв i починаємо спiвати… Ну, хоча б оцю…

Мурка приклала лапку до свого бiлоснiжного горлечка, мрiйно закотила пiд лоба очi i затягла:

— Няу-ау-а… Чого ж ви мовчите? Пiдспiвуйте!.. А-у-а-а…

— Няв!!! — гарикнув недосвiдчений в хоровому спiвi Аристарх.

Мурку немов вiтром здмухнуло з даху. I лише через декiлька хвилин в слуховому вiконцi з'явилася її голiвка.

— Хiба ж так можна? — стражденницьким голосом простогнала вона. — Вiрите, моє серце ледве не розiрвалося вiд жаху!

— Я вибачаюся… — в повному замiшаннi промуркотiв Аристарх. — Але не можу зрозумiти, чому ви… чому я вас так налякав.

— Ах, що тут розумiти? — докiрливо озвалася Мурка i сiла на попереднє мiсце. — Торiк приїхали до нас якiсь курортники. З ними приїхав пес Буян. Таких жахливих i невихованих псiв свiт ще не бачив. Знаєте, до чого я веду?

— Нi, — змушений був визнати Аристарх.

— До того, що голос в нього такий, як щойно був у вас.

Аристарх вiд сорому ладен був провалитися крiзь дах.

— Даруйте… але ж я не знав… я нiколи ще не спiвав.

— Воно й видно. Ви геть не можете володiти своїм голосом. Ви, мабуть, навiть уявлення не маєте, як воно робиться.

— Не маю, — слухняно згодився Аристарх.

— То ж бо й воно. Та це не страшно, я вас навчу, — пообiцяла Мурка. — А зараз ходiмо. Нам пора.

Вони вибралися на вулицю i рушили в протилежний куток Горобцiв. Мурка чомусь притискувалася до парканiв, часто й насторожено озиралася на всi боки. I все ж продовжувала свою думку:

— Так, так! Ви навiть не уявляєте, який вам даровано голос. Ви цiни йому не знаєте!

Несподiвано вона зупинилася i почала до чогось прислуховуватися.

— Iдiть сюди! — стривоженим шепотом покликала вона Аристарха. — Тримайтеся ближче до парканiв! Тут знаєте скiльки тих собак розвелося? Просто жах! I найстрашнiший помiж них Буян. На горе всiм котам вiн вирiшив назавжди поселитися в Горобцях. Ходять навiть чутки, що вiн колишнiй вовкодав. Ви навiть не уявляєте, як я боюся колишнiх вовкодавiв.

— Ось чого ви йдете так обережно! — загорланив Аристарх. — Даруйте, може, я знову втручаюся не в свої справи, але… Хочете, щоб собаки обходили вас десятою дорогою?

Мурка застережливо приклала лапку до вуст.

— Цс-сс… Не розмовляйте так голосно, — сказала вона i посмiхнулася. — Звичайно, не хочу!

— Чому? — сторопiв Аристарх.

— Кому ж може сподобатися, що його обходять десятою дорогою. То значить, що вiн або ж злий, або ж страшенно некрасивий. А я хiба така?

— Що ви, — палко заперечив Аристарх. — Як ви тiльки можете наговорювати таке на себе! Ви… ви найвродливiша в усьому свiтi! Всi iншi перед вами — тьфу, та й нiчого бiльше!

Мурка подякувала йому довгим поглядом своїх променистих очей.

— Отож менi й не хочеться, аби мене обходили десятою дорогою, — сказала вона. — Навiть такi невихованi iстоти, як нашi собаки… Чекайте, що ви затiяли?

Але Аристарх вже стояв посеред вулицi i горланив:

— Гей, собаки! Де ви, боягузливi голови? Ану, виходьте з дворiв!

Шалене собаче валування злетiло над сонним селом. З усiх усюд на поклик Аристарха почали збiгатися рiзнокалiбернi собацюри з настовбурченими зашийками. Як — їм, законним господарям нiчних Горобцiв, кидає виклик якийсь там мерзенний кiт?

Мурка, забачивши такий жах, блискавкою майнула на вершечок найближчого дерева.

— Лiзьте сюди! — пронявчала вона тонким, тремтячим голосом. — Тут вони нас не дiстануть. Ой лишенько, та що ж це ви собi задумали?