Гостi на метлi

— Смакота яка! — захоплено прошепотiв вiн. — Ет, живуть же люди! А це у вас що? — продовжував кiт i раптом вшнипив носа до помийного вiдра. Степан i слова не встиг сказати, як Аристарх вихопив звiдтiля кiлька курячих кiсточок.

— Ну, знаєш! — обурився Степан. — Я тобi хотiв приготувати нормальний людський снiданок, а ти…

— А я й з ним впораюся, — заспокоїв його Аристарх i знову зазирнув до вiдра. — Не сумнiвайся, хто-хто, а я свiй апетит добре знаю…

— З хлiбом снiдатимеш чи так? — запитав Степан, бiгаючи вiд плити до столу.

— I хлiб давай, — великодушно кивнув Аристарх.

— Тiльки пику спочатку вимий, — зауважив Степан. — I лапи теж. Нiчого з такими лапами сiдати за стiл.

— Та вимию я, вимию, — спохопився Аристарх. — I чого ти до мене з ними пристав?

В одну мить вiн справився з снiданком, задоволене муркнув i калачем згорнувся на стiльцi.

— Не життя, а казка, — зробив вiн висновок. — Е-е, а навiщо ж мити тарiлки? Дай-но я їх краще вилизькаю!

— Ще чого захотiв, — мимоволi посмiхнувся Степан з такої котячої зажерливостi. — Тарiлки заведено мити, а не вилизькувати.

— Дивнi якiсь у вас порядки, — зауважив Аристарх. — Це ж тiльки подумати — стiльки добра пропадає даремно…

Степан нарештi впорався з посудом i пiдсiв до Аристарха.

— Я хочу тебе про щось запитати, — почав вiн. — Тобi нiчого не вiдомо про домовикiв?

— Якраз навпаки, — сказав Аристарх. — А навiщо тобi ця бородата комашня?

— Менi здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого?

Аристарх поворушив вусами.

— Як би тобi сказати… Думаю, що його, мабуть, вже немає.

Степановi перехопило подих.

— Як це — немає?

— Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що вiн порушив основну заповiдь домовикiв: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою… А поза своїм обiйстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю… Нiчого втiшного сказати не можу.

Вражений цiєю новиною, Степан не вiдводив погляду вiд помiтно знiченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, пiдхопився, прожогом кинувся до своєї кiмнати i сховав обличчя в подушку.

Отже, Шурхотуна немає. Вiн загинув. Загинув за те, щоб врятувати його, Степана…

Аристарх нечутно прослизнув до кiмнати. Обережно доторкнувся до Степанового плеча.

— Що з тобою? — запитав вiн.

— Нiчого, — смикнув Степан плечем. — Залиш мене одного.

— Тобi його дуже шкода, так?

Степан не вiдповiв.

— Ех, ти, — важко зiтхнув Аристарх. — Гадаєш, ми сюди розважатися прилетiли, так? Нi, в нас є завдання. I, якщо ми його не виконаємо, нам доведеться ой як непереливки!

— То чому ж тодi ти тут сидиш? — глухим голосом вiдгукнувся Степан. — Бiжи виконуй його! Хапай мене, хапай Таню. Вам цього хотiлося?

— Так-таки i хапай, — невесело посмiхнувся Аристарх. — Думаєш, легко таке робити вперше?

— Як — вперше? Ти ж казав…

— Мало що я казав! Коли хочеш знати, ми з хазяйкою ще нiколи цим не займалися. Вона виконувала iншу роботу. А що ж то за баба-яга, котра не викрала бодай одну дитину? — Аристарх помовчав. — Коли б ти лише знав, як нам хотiлося, аби люди збиткувалися над нами, виганяли з хати. Тодi все було б простiше. А ви нагодували нас, допомогли, наговорили стiльки гарних слiв. I ми вже не змогли вчинити так, як вiд нас вимагалося. О, то могутня сила — добро!.. Але й повернутися нi з чим теж не можемо. Нам з хазяйкою життя ще не обридло. Та, на щастя, ми дiзналися про зрадництво Шурхотуна…

— Вiн не зрадник, — заперечив Степан.

— Може бути, — погодився Аристарх. — Проте в нас на такi речi дивляться iнакше. Тож ми й домовилися, що на вiдьомськiй нарадi говоритимемо, нiби не впоралися з завданням через зрадництво Шурхотуна. А Шурхотун… Замiсть нього пошлемо iншого.

— Не треба, — сказав Степан. — Не треба менi iншого.

В кiмнатi запала мовчанка.

— А яке вам буде покарання? — нарештi запитав Степан.

Аристарх стенув плечима.

— Важко сказати, — задумливо мовив вiн. — Знаю лише, що найлегше з покарань — вигнання. В такому випадку ми з хазяйкою втратимо всю чаклунську силу. А кому, скажи будь ласка, потрiбна стара, немiчна бабуся, над котрою, до речi, люди збиткувалися ще тодi, коли вона була молодою i майже здоровою? Кому потрiбен худий, лишаїстий кiт? Де вiн прихилить голову, хто його годуватиме, га?

— Дурницi ти верзеш! — вигукнув Степан i пiдвiвся з лiжка. — Невже ти гадаєш, що в цьому будинковi тобi не знайдеться мiсця?

— Як знати, як знати, — задумливо вiдказав Аристарх. — В це менi важко повiрити. Та й не про мене, врештi, йдеться, а про мою хазяйку. Куди їй подiтися?

— Ну… — нерiшуче почав Степан. — Для неї теж можна було б щось придумати.

— От-от, саме «щось», — пирхнув кiт. — А я ж кажу про найлегше з покарань, якi на нас чекають. Про бiльш тяжкi я навiть думати боюся. От i порадь, як нам бути…

— Не знаю, — розгублено визнав Степан.

— То й помовч, коли не знаєш, — вколов Аристарх. — I без того на серцi… — вiн лише лапою змахнув. — Краще давай поговоримо про щось iнше.

Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його втiшити?

— Ще молока не хочеш? — нарештi здогадався вiн.