Гостi на метлi

— Мої теж не гiршi, — вiдказала Ядвiга Олiзарiвна. — Ви тiльки не гасайте тут навколо хати i головне — не чiпайте мiтлу. Iнакше не оберетеся лиха.

Пiсля цього вона поклала до вузлика якiсь трави i подалася до села. Чомусь їй здавалося, нiби Таня потребує допомоги…

А Танi й справдi допомога була потрiбна, як нiколи.

Лiкаря на мiсцi не виявилося. Власне, в лiкарнi було кiлька лiкарiв, та все якiсь не такi — то зуби лiкує, то вухо-горло-нiс. А от потрiбного їй досвiдченого Михайла Олексiйовича викликали до обласного центру, i повернеться вiн не ранiше, нiж через два днi.

Таня написала йому записку i побiгла додому. В душi Таня сподiвалася, що бабусi вже полегшало i вона якось перечекає цi два днi.

Та бабi Марiї, навпаки, стало ще гiрше. Обличчя її вкрилося великими плямами. Вона, здавалося, зовсiм не дихала. I лише тодi, коли Таня покликала її, баба Марiя повiльно розплющила очi.

— От i вiдтоптала я свого рясту, — ледве чутно прошепотiла вона. — Певно, доведеться тобi, сиротинко моя, залишатися самiй на цьому свiтi…

— Бабусю, не треба! — з жахом вигукнула Таня. — Не кажи так! Живи ще багато, багато рокiв!

Але баба Марiя вже знову заплющила очi. Лише по уривчастому диханню можна було здогадатися, як їй важко.

Таня кинулася на вулицю. Вона хотiла когось покликати на допомогу. Проте на дверях Степанової хати висiв замок. Нiкого не було вдома i у Василя.

Що дiяти далi, Таня i гадки не мала. Вона повернулася назад, присiла бiля бабусиного лiжка i невтiшно заплакала.

В цю мить тихенько скрипнули сiнешнi дверi, i на порозi з'явилася Ядвiга Олiзарiвна.

— Не плач, Таню, — лагiдним голосом промовила вона. — Удвох ми щось та придумаємо. А поки що скип'яти води.

Ядвiга Олiзарiвна наблизилася до хворої i поклала долоню їй на чоло.

— Еге, доню моя, та в тебе це серйозно! — стривожено вигукнула вона. — Але нiчого, все буде гаразд. Я знаю, що робити.

«Чому Ядвiга Олiзарiвна називає мою бабусю донечкою? — дивувалася Таня в той час, коли її руки моторно розпалювали вогонь у плитi. — Бабуся ж видається набагато старiшою, нiж вона…»

Незабаром забурхав чайник. Ядвiга Олiзарiвна дiстала з шафи глиняну мисочку, перелила в неї окрiп, додала жмут трави i знову поставила на вогонь.

— Може, менi ще щось зробити? — запитала Таня.

Ядвiга Олiзарiвна здивовано озирнулася на неї. Здавалося, що вона геть забула про присутнiсть дiвчинки.

— Тепер я й без тебе впораюся, Таню, — вiдказала вона i пiдбадьорливо посмiхнулася. — Ти б краще пiшла трохи погуляла. Нiчого в твоєму вiцi вислуховувати всiлякi бабськi заклинання.

Таня слухняно вийшла з кiмнати, сiла на схiдцях. I несподiвано для самої себе мiцно заснула. Через хвилину чиїсь руки обережно пiдняли дiвчинку. Це Ядвiга Олiзарiвна перенесла її до хати i поклала на лiжко.

— Намучилася вона зi мною, — винувато обiзвалася баба Марiя. — Всю нiч не спала бiдна дитина… А менi, здається, трохи полегшало… — I вона спробувала пiдвестися.

— Лежи, лежи, — наказала Ядвiга Олiзарiвна. — Рано ще тобi вставати.

— Так господарство ж без догляду, — спробувала протестувати баба Марiя. — Яке не є, а догляду все ж вимагає. Та й обiд готувати треба.

— Нiкуди воно не дiнеться, те твоє господарство, — зауважила Ядвiга Олiзарiвна. — От вилiкую тебе, голубко, i станеш ти знову як молода. I ноги вилiкую, i прострiли. Отодi i вгостиш своїм обiдом. А поки що лежи. Спи.

Коли баба Марiя заснула, Ядвiга Олiзарiвна пiдiйшла до вицвiлої фотокартки, що висiла на стiнi бiля вiкна, i довго розглядала портрет маленької дiвчинки з переляканими оченятами.

— I нiхто не здогадається, що це я сама i є, - прошепотiла вона. — Та я й сама не здогадалася б, якби не знала… — Тодi помовчала i трохи згодом додала: — А Таня, здається, схожа на мене…

Два днi i двi ночi не вiдходила Ядвiга Олiзарiвна вiд баби Марiї. Вона невтомно розтирала її спину якимись пахучими мазями, поїла вiдварами, ставила компреси. I все не дозволяла пiднiматися з лiжка.

— Лежи, лежи, — повторювала вона. — Нехай воно краще пощезне, те господарство. Здоров'я куди важливiше.

Проте господарство i не думало нiкуди щезати. Таня легко справлялася з ним.

Чимало допомагав їй i Степан. Вiн рубав дрова, носив воду, при потребi бiгав до господарчої крамницi.

Навiть Василь i той, повертаючись вiд самiтного будиночка, кiлька разiв стукнув молотком по воротах баби Марiї — прибивав ослаблi завiси. Пiсля цього кивнув у бiк вiкна, за яким виднiлася постать Ядвiги Олiзарiвни.

— Передай їй, що нехай спокiйно топить свою пiч, — сказав вiн. — Все зроблено по вищому класу.

— Та ти заходь, — припрошувала його Таня.

— Ще чого, — пробурчав Василь. — Стану я заходити до якогось дiвчиська… О, та у вас же дошки ледве тримаються! Ану, бiжи за гвiздками!