Гостi на метлi

— Не бiйся, дитинко, — пiдбадьорювала її баба-яга. — Нумо, смiливiше!

Коли Таня наважилася розплющити очi, виявилося, що мiтла застигла в метрi над землею. Вона злегка погойдувалася, начебто роздумувала, чи варто їй взагалi летiти, а коли летiти, то в який бiк.

Сидiти на мiтлi було дуже зручно. Точнiсiнько, як на широкiй лавi, та ще й з спинкою.

«I зовсiм не страшно, — подумала Таня. — Можна навiть пiднятися трохи вище…»

Тої ж митi мiтла слухняно пiднялася на пiвметра.

Таня зробила ще одне коло i озирнулася. Виявляється, вона й не помiтила, як злетiла досить таки височенько. Внизу, задерши голови, за нею уважно спостерiгали Степан, кiт Аристарх i бабуся. Вiдтепер Таня навiть в думках називала Ядвiгу Олiзарiвну бабусею. Одному лише Василевi нетерпеливиться. Вiн тупцює на мiсцi, мов прив'язаний кiнь, i погрожує їй кулаком. Либонь, чекання його вже вичерпалося.

Мiтла, все так же слухняно виконуючи її команду, опустилася на морiжок перед ганком.

— Ну, як там? — запитав Василь. Таня не встигла й вуст розтулити, як вiн вже тримався за держак, мов за кiнську гриву.

— Пiшла-а! — войовниче заволав Василь.

В ту ж мить трапилося несподiване. Мiтла, мов наполохана птаха, рвонула з такою швидкiстю, нiби її хтось висмикнув з-пiд Василя. А хлопець так i завмер розчепiрою. Лише переводив вражений погляд то на мiтлу, що вже губилася в високостi, то на те мiсце, де вона щойно була, то на Аристарха, що, схопившись вiд смiху за живiт, катався по травi.

— Що це з нею? — запитав безталанний вершник Ядвiгу Олiзарiвну. — Блекоти об'їлася, чи що?

— Те ж саме вона зараз думає про тебе, — з реготом пояснив Аристарх.

Ядвiга Олiзарiвна теж не втрималася i посмiхнулася.

— Не можна так одразу, — сказала вона Василевi. — Треба спочатку злiтати повiльно, як це щойно зробила Таня. Треба хоч трохи звикнути один до одного, а вже тодi переходити на будь-якi швидкостi.

Тим часом мiтла зробила широкий розворот i приземлилася поруч з Василем. Хлопець боком присiв на неї i запитально поглянув на Ядвiгу Олiзарiвну.

— Так можна?

— Можна, — вiдказала баба-яга. — А тепер лiтай, скiльки тобi завгодно.

Останнє, що вони почули, був нетерпеливий вигук Василя: «Швидше, ну швидше ж!» — i мiтла, немов велетенська стрiла, випущена з лука, зiрвалася з мiсця i щезла за хмарами.

— А вiн не може долетiти аж до Мiсяця? — стривожилася Таня.

— Не бiйся, вiн туди не добереться, — заспокоїла її Ядвiга Олiзарiвна. — В мене з мiтлою встановлено двобiчний зв'язок.

I справдi, через якусь хвилину мiтла майже з реактивним свистом вихопилася з хмар i рвонула до землi.

— Розбишака, куди його не кинь, розбишакою i залишається, — додав Аристарх. — Як добре, що люди ще не винайшли чогось подiбного до мiтли! А то не знав би, в який бiк тiкати… Тепер, Степане, твоя черга. Е-е, що це з тобою?

— Нiчого особливого, — вiдказав Степан, силуючись посмiхнутися. — Не звертай уваги.

Аристарх пильно подивився йому в очi i запитав:

— Мабуть, Шурхотуна згадав, еге ж?

НОВИНА

Натiшенi польотами на мiтлi, дiти заспiшили додому. Разом з ними подався i Аристарх. В його лапi був затиснутий бiлий, в шахову клiтинку, ласок.

Ядвiга Олiзарiвна привiтно помахала їм рукою i одразу розчинилася в повiтрi. Напевно, знову подалася до СТУПи.

Коли всi перебралися через яр, Аристарх зненацька зупинився.

— До побачення, — сказав вiн. — Далi нам не по дорозi.

— Чого не по дорозi? — здивувався Степан. — Ти що — вже й молока не хочеш?

— Так, — неуважливе вiдказав Аристарх. — Тобто, нi, — поспiшно поправився вiн. — Коротше, я б з величезним задоволенням випив би кухоль-другий молока, та нiколи… Врештi, налий, будь ласка, його в миску i постав бiля порога. На зворотному шляху я обов'язково загляну в неї. I ще одне… — Аристарх благальне подивився на Таню. — Чи не змогла б ти менi вив'язати бантика? Тiльки не якогось там простого, а такого, знаєш…

— Навiщо тобi той бантик? — поцiкавився Василь.

— Сьогоднi в нас чергова репетицiя.

— О! Ну й що з того?

— А те, що на неї треба приходити з бантиком на шиї.

— Треба ж таке, — зауважив Василь. — Сам завбiльшки з теля — i бантик.

— Яке це має значення, теля я чи нi? Головне, аби в душi я був справжнiм котом.

Василь недовiрливо втупився в Аристарха.

— А ти той… ти часом не закохався? — поцiкавився вiн.

Аристарх лише пирхнув у вiдповiдь.

— До чого ж ти брутальна людина! Навiть коли я i закохався — що з того? I яке тобi до всього дiло? Невже такому шановному, як я, котовi забороняється годинку-iншу посидiти на даху i поспiвати своїх улюблених пiсень?

— От-от! — жваво пiдхопив Василь. — В нього вже, бачте, улюбленi пiснi завелися! Чи не вiд Мурки навчився?

Аристарх нагороїжився.

— Ще одне слово, — повiльно почав вiн, — i я за себе не вiдповiдаю…

Василь замовк i вiдiйшов на всяк випадок подалi. Видно було, що Аристарх жартувати не збирається.

Коли Степан нарештi дiстався додому, батьки вже закiнчували вечеряти.

— Де тебе носить цiлими днями? — розгнiвано запитала мама. — Хочеш, щоб я взялася за лозину?

— Я… — почав було Степан, проте несподiвано за нього заступився батько.