Гостi на метлi

Володимир Руткiвський ГОСТI НА МЕТЛI

Повiсть-казка

Руткiвський Володимир Григорович народився 1937 року в селi Хрестителеве на Черкащинi. Освiту здобував в Одеському полiтехнiчному iнститутi та на Вищих лiтературних курсах при Лiтературному iнститутi iм. О.М.Горького. Працював на Одеському суперфосфатному заводi, лiтпрацiвником багатотиражної газети, редактором Одеського облтелерадiокомiтету, вiдповiдальним секретарем Одеської органiзацiї Спiлки письменникiв України.

Вiн — автор поетичних збiрок «Краплини сонця», «Плоти», «Повiтря на двох», «Рiвновага», «Знак глибини», «Вiдчинiть Богданове вiкно», повiстi для дiтей «Аннушка», повiстi-казки «Друзi з лiсової заплави» (рос. «Бухтик из тихой заводи») та iнших книжок. Окремi твори опублiкованi в перекладах на болгарську, угорську, чеську та ряд iнших мов. В.Г.Руткiвський — член Спiлки письменникiв СРСР.

___________________________________________________________________________

До книги увiйшли двi повiстi-казки українського радянського письменника «Бухтик з тихого затону» i «Гостi на мiтлi», в яких поряд iз сучасними школярами дiють персонажi iз народних казок. Твори вчать чесностi, справедливостi, бережливому ставленню до природи.

Рецензенти Геннадiй Почепцов, Михайло Слабошпицький.

ПРИБУТТЯ

Треба, здається, переходити на ручне управлiння…

Ядвiга Олiзарiвна доторкнулася до виступу на пультi i подумки вiддала команду. СТУПа[1] слухняно заклала крутий вiраж, тодi зменшила швидкiсть i пiшла на зниження.

Далеко внизу мовчазно пропливала опiвнiчна земля. Нещодавно випав рясний дощ, i вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно i холодно виблискували зiрки. Сiрими стрiчками асфальтових дорiг неспiшно, неначе лiсовi свiтлячки, проповзали вогнi запiзнiлих автомобiлiв.

Незабаром щезли i вони.

А СТУПа все летiла та й летiла. Навколо стояла глибока тиша. Зрiдка слiпучi риски метеорiв пронизували простiр i згасали, не досягнувши землi.

Зненацька Ядвiга Олiзарiвна подалася вперед.

— Здається, звiдсiля починаються мої рiднi мiсця, — неголосно проказала вона. — Проте що я верзу? Якi вони менi рiднi? Крiм горя, нiчого я тут не зазнала… Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув?

Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око i солодко позiхнув. Тодi понюхав повiтря i стурбовано попередив:

— Рано ще сiдати. Надто вже тягне звiдусiль людським духом. Звiдси тягне… звiдси… i звiдси…

Ядвiга Олiзарiвна на знак згоди хитнула сивою головою i знову подумки вiддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, пiднялася трохи вгору i нечутно полетiла уздовж русла вузенької звивистої рiчки. В обличчя вiйнуло вогкiстю. Ядвiга Олiзарiвна мерзлякувато зiщулилася, подмухала на руки i скомандувала СТУПi взяти правiше.

Тепер вони летiли над лiсовим масивом, котрий з такої вiдстанi бiльше був схожий не на лiс, а на величезну чорнильну ляпку. I лише гострий погляд Аристарха мiг вирiзняти в ньому окремi дерева та кущi.

— Все летимо та й летимо, — зауважив вiн i потягнувся так, що аж кiсточки затрiщали. — А мiж iншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?

Ядвiга Олiзарiвна кинула на нього невдоволений погляд.

— Слова якi — «пожувати», «захiд», — сказала вона. — I де тiльки ти їх нахапався?

Аристарх лише невизначено посмiхнувся i поклав голову на лапи. Зустрiчний потiк прохолодного повiтря скуйовдив його зваляну, звiку нечесану шерсть. Примруженими очима вiн деякий час пильно вдивлявся у нiчну темряву. Нарештi збуджено стрiпнувся:

— О! Тут, здається, саме те, що нам потрiбно. Людським духом i близько не тхне.

Для бiльшої переконливостi вiн голосно втягнув у себе повiтря i додав:

— Принаймнi свiжим. Коли вже приземлятися, то кращого мiсця не знайти… — Та оскiльки Ядвiга Олiзарiвна приземлятися не поспiшала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стiнцi СТУПи i пiдвищив голос: — Та кажу ж тобi, що немає тут жодної людини! I, врештi-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дiдька ми ще чогось шукаємо?

— Ох, докомандуєшся ти в мене, — сказала йому Ядвiга Олiзарiвна. — Перепаде колись тобi за таке на горiхи, ох i перепаде!

— А що ти менi зробиш? — поцiкавився Аристарх.

— Вiдлупцюю, як Сидорову козу.

Аристарх насмiшкувато пирхнув у вiдповiдь.

— Все обiцяєш та обiцяєш, — сказав вiн. — А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.

Ядвiга Олiзарiвна скосила на нього гнiвним оком. От же ж i неслух, цей Аристарх, от же ж i задирака! I в кого лише вiн удався?

А й справдi, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не пiднiмається на таке. Ядвiга Олiзарiвна пам'ятає його ще зовсiм крихiтною, напiвслiпою iстотою, котрiй i жити на цьому свiтi лишалося лiченi хвилини. Леле, скiльки їй довелося доглядати за ним, скiльки було витрачено дорогоцiнної фiлiги[2], доки вiн, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.