Гостi на метлi

Насправдi двоюрiдний Степанiв брат мешкав у сусiдньому селi. I нiкуди запрошувати вiн не мiг, бо йому виповнилося лише десять мiсяцiв.

I невiдомо, до чого б хлопцi добалакалися, коли б Таня знову не подала голос:

— Дивiться, вогонь!

— Га, радiо заговорило… — почав було Василь. Проте тут же схаменувся i запитав: — Який ще вогонь? Де?

— Он там. В тому будиночку, що бiля лiсу.

Цей будиночок вони знали добре. Ось уже кiлька рокiв у ньому нiхто не жив. Хiба що в негоду вiдсиджувалися грибники та мисливцi з мiста. Проте зараз стояла чудова погода i вiдсиджуватися було нiкому.

I все ж єдине, повернуте у бiк Горобцiв вiконце свiтилося.

— Цiкаво, хто б це мiг бути? — запитав Василь i тут же запропонував: — Збiгаємо подивимося?

— Еге ж, так нас i вiдпустять, — сказав Степан i поглянув у бiк лiтньої кухнi. — Коли це нас вiдпускали, на нiч дивлячись?

— Нiколи, — згодився Василь. — I все ж цiкаво знати, хто там сидить. Може, шпигун якийсь?

— У Степана ж бiнокль є, - знову подала голос Таня.

Степан лише ляснув долонею себе по лобi.

— Я й забув про нього! — вигукнув вiн. — Ану, Танько, кулею за ним! Вiн над столом висить.

Першим захопив бiнокля Василь. Довго оглядав узлiсся i крутив окуляри то в один, то в iнший бiк. Врештi повернувся до Степана:

— Нiчого не розiбрати. Вiкно свiтиться, а хто в тiй хатi — невiдомо.

Степан спочатку теж нiчого не мiг розгледiти. Облуплена стiна, темнi плями кущiв навколо будиночка… Вiн вже хотiв було опустити бiнокля, як зненацька побачив, що з-за кущiв повiльно виплив якийсь загадковий предмет. Вiн скидався на довгу палицю з кiнським хвостом на кiнцi. Чи на мiтлу. I на цiй палицi…

Степан гарячкове протер окуляри бiнокля, знову приклав його до очей. I саме вчасно. Загадковий предмет проплив ще трохи в повiтрi, порiвнявся з освiтленим вiконцем… Серце Степанове стрiпнулося i подалося в п'яти: верхи на предметi, що нагадував двiрницьку мiтлу, сидiла якась розпатлана дивовижа. Довге волосся гадюччям ворушилося навколо голови, гострий гачкуватий нiс сягав пiдборiддя. Кривi i довгi, мов кабанячi iкла, зуби впиралися в нижню губу.

Дивовижна iстота нiби вiдчула, що за нею спостерiгають. Вона рiзко, наче налетiла на якусь перепону, зупинилася i почала озиратися; її волосся стало дибки. Страхiтливий, блукаючий погляд все ближче й ближче пiдкрадався до Горобцiв. Зненацька зупинився на Степановi i, наче блискавка, спалахнув слiпучим вогнем.

Бiнокль випав iз Степанових рук. За ним, втративши рiвновагу, полетiв його власник.

Приземлився Степан бiльш-менш вдало, саме на копичку тiльки-но скошеної трави. Проте не встиг хлопець прийти до тями, як щось боляче стусонуло його в спину.

— Ой-ой-ой! — вихопилося у Степана. Йому здалося, що те страховидло стрибнуло на нього.

Проте це було не страховидло. Це, виявляється, всього-на-всього був бiнокль. Степан обiгнав його по дорозi на землю.

А Василь з Танею все ще сидiли на деревi i здивовано озиралися на всi боки. Вони нiяк не могли втямити, куди щез їхнiй товариш.

— Що трапилося? — долетiв вiд кухнi стривожений батькiв голос. — Ти не забився, синку?

— Н-нi… — затинаючись, пробелькотiв Степан.

— От i добре, — з полегшенням сказав батько. — А то менi здалося, нiби в садку приземлилася якась комета. Ну, думаю, завтра почнуть з'їжджатися всiлякi вченi гостi та експедицiї. А то, виявляється, мiй син звалився з вишнi!

— Т-тату, я там таке… таке побачив! Мiтлу побачив! I на нiй хтось сидiв…

— На мiтлi? — перепитав батько, i в його голосi знову вчулася тривога. — Слухай, синку, а ти й справдi не забився?

— Та ти що? — образився Степан. — Не вiриш менi, так?

— Там вiкно свiтилося, — додав Василь, — А чого б воно свiтилося, коли там нiхто не живе?

Степанiв батько в задумi потер перенiсся.

— Гаразд, — вирiшив вiн. — Завтра якраз недiля, тож ми з вами пiдемо дiзнаємося, в чому справа. А поки що збiгайте за хмизом. За це я з вами розрахуюся свiжим варенням. Ну то як — згода?

ДОМОВИКИ

Ядвiга Олiзарiвна сидiла бiля вiкна. Вона чекала тiєї хвилини, коли в селi погаснуть останнi вогнi.

Тодi осiдлала мiтлу i полетiла в Горобцi.

На царинi за селом на неї вже чекало тридцять маленьких дiдусiв. У кожного з-пiд пахви виглядала шкуринка хлiба чи сухар, густо посипаний сiллю. Дiдусi ввiчливо розкланювалися один перед одним, вели статечнi розмови i час вiд часу кидали в бiк самiтної хатини, що неясно бовванiла на узлiссi, тривожнi погляди.

Вони чекали на високого гостя.

Iнколи хтось iз дiдусiв вiдламував вiд шкуринки чи сухаря манюсiнький шматочок i тихцем кидав його до рота.

Як тiльки Ядвiга Олiзарiвна зiйшла з мiтли, найповажнiший з дiдусiв виступив наперед i низько уклонився.

— З щасливим прибуттям на нашу славну горобцiвську землю! — тремтячим вiд хвилювання голосом почав вiн. — I на знак безмежної поваги i вiдданостi до вас приймiть, будь ласка, цей скромний хлiб-сiль…