Гостi на метлi

— Отакi справи… — продовжувала старенька. — Про що ж це я?.. Отож i ходимо ми з Аристархом, травичку збираємо. В негоду чи на нiч я йду до людей, а мiй Аристарх тим часом причаїться десь в дуплi або пiд кущем i чекає на мене. Коли ж пощастить натрапити на таку ось покинуту хатину, то це вже свято для нас обох. Багато нам не треба. Головне, аби зверху не капало та з бокiв не тягло. А назбираємо два-три снопики потрiбних трав, — i знову до сестри повертаємося, людей вiд всiляких хвороб лiкуємо.

— Зрозумiло, — сказав Степанiв батько. — Народною медициною зараз багато хто захоплюється.

— I правильно робить, — вiдгукнулася старенька. — Навiть в найпростiшому зiллi криється цiлюща сила. Тiльки ж нею треба користуватися дуже обережно, з розумом. От я, синочку, бачу, що в тебе нi-нi та й починається ломота в кiстках. Правильно?

Степанiв батько здивовано втупився в бабусю.

— Правильно, — врештi змушений був визнати вiн. — Ви наче в воду дивитеся. Колись умудрився ревматизм схопити. Але звiдкiля вам це вiдомо?

— По очах твоїх, — вiдказала бабуся. — По очах багато що можна прочитати… То я тобi одну травичку дам. Пий її зранку замiсть чаю — i через тиждень хворобу як рукою знiме.

— Дякую вам, бабусю. Тiльки я бiльше звик довiряти науковiй медицинi. Так що навряд чи допоможуть вашi трави. Вони ж, мабуть, без заклинання не дiють?

Старенька загадково посмiхнулася.

— Чому це не дiють? Дiють, ще й як! От одну з таких травок я тобi зараз винесу.

Коли вона почала пiднiматися по сходах, Степан пошепки нагадав батьковi:

— Не забудь її запитати про вчорашнє. Добре?

КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ IМ'Я

Старенька немовби почула, що вiн сказав. Вона зупинилася бiля дверей i, нiбито щось пригадавши, похитала головою.

— Дивнi якiсь у вас тут мiсця. Загадковi. Ми з Аристархом вчора увечерi тiльки-тiльки вляглися — як щось загуло в димарi. Потiм хтось затупцював бiля порога i почав сам з собою розмовляти. Виглянула я в вiконце, обiзвалася — нiкого немає. Ледве прилягла — знову кроки, знову голоси. З чого б це?

I вона докiрливо поглянула на дiтей, нiби пiдозрiвала, що це їхня витiвка. Не дочекавшись вiдповiдi, зникла за дверима. Через якусь хвилину вийшла на ганок з пучком сухої трави в однiй руцi i закiптюженим глечиком — в другiй.

— Ось тобi вiд ломоти, синку, — сказала вона Степановому батьковi. — А в цьому глековi — холодна водиця, настояна на цiлющих травах. Вгамовує спрагу i бадьорить. Та ви не соромтеся, пийте просто з глека!

Степанiв батько з настороженою цiкавiстю зазирнув до глечика, для чогось понюхав його i зробив маленький ковток. По тому в задумi поцмокав губами i припав до глека вже по-справжньому.

— Пречудова водиця, — похвалив вiн через хвилю i передав глечика Танi. — Всерединi нiби прохолоднiше стало. I м'ятою пахне…

— Золототисячником також, — додала Таня, витираючи вуста. — I звiробоєм. I шалфеєм. I сон-травою. I ще чимось, тiльки менi здається, що ця трава в наших мiсцях не росте.

Старенька з неприхованим зацiкавленням поглянула на неї.

— Молодець, онучко, — сказала вона по паузi. — Така маленька, а вже розумiєшся на травах.

— Ще б пак, — втрутився Василь. — В неї баба теж травами цiкавиться. Тiльки вони їй не дуже допомагають. Як зiгнуло її колись, то й до цього часу не розiгнеться.

Старенька спiвчутливо похитала головою.

— То справа тонка, — зауважила вона. — При такiй хворобi потрiбно чимало трав одразу. I не тiльки тутешнiх… Пробачте, дорогi гостi, я б з радiстю пригостила вас чимось смачним, та, на жаль, у нас iз Аристархом немає нiчого, окрiм хлiбця. Може, ще водицi вип'єте?

Степанiв батько вдарив руками об поли.

— Ой-ой-ой! — сказав вiн. — Геть з голови вилетiло, що пора вже й обiдати. А нам, до речi, дещо поклали в дорогу. Може, пустите до хати? — запитав вiн стареньку.

— Нi-нi! — вихопилося у тiєї. — Я, звичайно, з великою радiстю посадила б вас за стiл. Але ж там, самi розумiєте, пустка. Та й не прибиралося давно.

— Не хвилюйтеся, бабусю, — заспокоїв її Степанiв батько. — Ми розумiємо… Що ж, розташуємося десь неподалiк.

Вiн озирнувся. Його погляд зупинився на невеликiй затiненiй галявинi в кiнцi двору.

— Тут ми, мабуть, i присядемо, — вирiшив вiн i рушив туди. — Таню, допоможи, будь ласка, накрити стiл, — попрохав Степанiв батько, викладаючи з валiзи припаси. — I ви, бабусю, теж пiдходьте ближче. Та не забудьте запросити i свого захисника… Ну й котяра! Зроду такого здоровецького не бачив. I де тiльки ви його роздобули?

— Вiн у мене спецiальної породи, — пояснила старенька, з якоюсь насторогою приглядаючись до валiзи. — Сибiрський вiн.

— Де не бував, там не бував, — змушений був визнати Степанiв батько. — Пiвнiчним морським шляхом пройшов, на Далекому Сходi плавав. А от в Сибiру — не доводилося… До речi, чому в нього таке чудернацьке iм'я?

— Вiд сусiди пiшло, — сказала старенька. — Дуже розумний сусiда жив поруч з нами. Можна сказати, вчений. От i назвав моє кошенятко цим iменем. З того й пiшло.

— Все зрозумiло, — посмiхнувся Степанiв батько. — Ну от, стiл, так би мовити накрито. Просимо вас, бабусю!

— Та я, люди добрi… — знiтилася старенька.