Гостi на метлi

— Облиште, слово честi, — сказав Степанiв батько. — А коли ви такi вже сором'язливi, то давайте домовимося: ваша вода, нашi харчi. Надто вже вона у вас смаковита. Я такої ще нiде не пив. Домовилися?

— Тодi хiба що… — повеселiшала бабуся.

— I Аристарха вашого не забудьте покликати, — ще раз нагадав Степанiв батько.

Втiм, Аристарх не примусив себе довго чекати. Не встигла старенька вимовити його iм'я, як вiн з'явився на ганку. Нiздрi у нього нервово ворушилися; нi на кого не дивлячись, вiн рушив прямiсiнько до iмпровiзованого столу.

Тепер бабусин вихованець мало скидався на нещодавнє страховисько з вищиреною пащею i лютими очима. Нi, зараз це був звичайнiсiнький кiт, коли не брати до уваги його незвичайних розмiрiв. I, як кожен голодний кiт, Аристарх жадiбно, майже не розжовуючи, ковтав усе, що йому тiльки не пiдкладали — хлiб, ковбасу, помiдори, варенi яйця… I звук людського голосу, здається, його вже не злив. Бiльше того, у вiдповiдь вiн намагався вичавити з себе щось подiбне до вдячного муркотiння.

По обiдi Аристарх з животом, тугим, як бубон, перебрався до кущiв у кiнцi галявини. Там вiн розлiгся i поглядом, у якому свiтилося неприховане здивування, почав роздивлятися гостей.

Додому нашi розвiдники поверталися вже надвечiр. Старенька з Аристархом провели їх майже до самiсiнького Чортового яру. Кiт повагом йшов поруч з Танею. Здавалося, що вона викликала в нього найбiльшу довiру. Проте варто було їй нахилитися, щоб погладити кота, як той блискавично вiдлетiв вбiк i зашипiв точнiсiнько так, як це робив у першi хвилини знайомства.

— Аристарх, спокiйно! — гримнула на нього старенька.

— Це я винна, бабусю, — сказала Таня на захист Аристарха. Вона присiла навпочiпки перед котом, ласкаво зазирнула в зеленi, настороженi очi i спiвчутливим голосом запитала:

— Ну, чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всi ж вони такi безсердечнi… Ось у мене вдома теж є кiшка. Муркою її кличуть. Я також пiдiбрала її зовсiм маленькою. В неї було надiрвано вушко i покусано хвостика. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що — i вона вже пiд лiжком. Нiзащо її потiм не викличеш… А тепер така красуня стала, така ласкава i розумна…

Вперше в недовiрливих котячих очах з'явилося щось подiбне до зацiкавлення. Щоправда, варто було Танi знову простягнути руку, як воно негайно щезло.

— Напевне, ти подумав, що я тебе хотiла вдарити, еге ж? — запитала Таня. — Який же ти дурненький i наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи, вiдгодувати — i кращого кота в усьому свiтi не знайти! Ну гаразд, ми про це, може, ще поговоримо.

— Ня-ав, — вперше за скiльки часу обiзвався Аристарх, i Степановi здалося, нiби в його густих вусах промайнула глузлива посмiшка. — Ня-ав, — повторив кiт.

Коли вони попрощались iз старенькою i вже перебралися через яр, Степан зненацька зупинився.

— Слухайте, — розгублено почав вiн. — А ми ж, здається, так нi про що й не дiзналися!

На нього всi подивилися здивовано.

— А про що б ти хотiв дiзнатися? — поцiкавився батько.

Степан потер долонею чоло.

— Вже не пам'ятаю, — визнав вiн. — Але, здається, ми хотiли про щось запитати. Тiльки кого i про що? А може, й не запитати…

— Дурницi, — заперечив Василь. — Нiкого ми не хотiли розпитувати. Ми просто ходили в гостi.

— Так-так, — пiдтакнула Таня. — Ми ходили в гостi до бабусi. I вона менi дуже, дуже сподобалася. I кiт Аристарх також. Ну й що з того, що вiн такий вiдлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя. Бiдний кiт! Коли хочете знати, то я ще раз пiду туди. До бабусi i Аристарха. Думаєте, добре їм весь час жити в самотинi?

На якусь мить Степановi здалося, нiби за кущами промайнула чиясь довга тiнь. Проте вiн не звернув на те нiякої уваги. Мало хто має там бути! Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всi не прив'язанi. Бо хоч i люблять погавкати, але добрi i не злi.

— Ти, Таню, маєш рацiю, — зауважив Степанiв батько. — Одному жити на свiтi — гiршої кари не придумаєш. Навiть коли поруч з тобою такий вiдданий котяра, як цей Аристарх. Коли по щиростi, хлопцi, то я б на вашому мiсцi взяв над старенькою пiонерське шефство… Бiдна бабуся, — продовжував вiн, вiдчиняючи хвiртку свого двору, — їй, мабуть, було страшенно нiяково через те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пiшов би я ще раз з вами, та, на жаль, роботи бiльше, нiж треба! Самi знаєте, лiто.

Крiзь сон Степановi здалося, начебто по кiмнатi хтось ходить. Вiн з зусиллям розплющив повiки i прислухався.

Навколо стояла глибока тиша. Вiд неї аж дзвенiло у вухах. Хiба що бiля протилежної стiни, за буфетом, i справдi чулося якесь слабке шарудiння.

«Мабуть, знадвору об стiну гiлка треться, — подумав Степан. — Чи знову повернулася куниця…»

Минулого лiта у них на горищi поселилася куниця. Степан не раз бачив її зацiкавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землi до горища i назад або зосереджено шкреблася пiд стрiхою. Точнiсiнько, як оце зараз. Пiд осiнь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лiсу.