Гостi на метлi

— Так всiм же вiдомо, що бабу-ягу можна зустрiти хiба що в казках.

Баба-яга похитала головою.

— Що ви, люди, знаєте про неї? Нiчого. А вона, мiж iншим, може бути ким завгодно. I не лише в казках…

Тiєї ж митi Ядвiга Олiзарiвна щезла. А на тому мiсцi, де вона щойно сидiла, з'явився горобчик i почав бадьоро чистити своє пiр'ячко.

Вiд несподiванки дiти здригнулися. Навiть кiт Аристарх — i той розгубився. Проте тут же в його очах спалахнув кровожерний вогник. Аристарх нервово облизнувся i приготувався до стрибка.

— Не смiй, негiднику! — квапливо цвiрiнькнув горобець голосом Ядвiги Олiзарiвни i перетворився на бiлого лебедя. Лебiдь витягнув довгу шию i з усiєї сили цюкнув кота межи очей. Аристарх з пронизливим нявканням рвонув у куток i причаївся там межи снопiв прив'ялої трави.

А на лавi вже сидiла прекрасна принцеса у вигаптуваному срiблом i золотом одязi. Ще мить — i принцеса перетворилася на звичайнiсiньку сучасну жiнку, яка, мов двi краплини води, нагадувала Валентину Петрiвну, класного керiвника Степанового класу.

Пiсля цього Ядвiга Олiзарiвна знову стала бабою-ягою.

— Продовжувати ще чи не треба? — запитала вона.

— Вистачить, — подав голос Аристарх. — А то, чого доброго, ще мишею станеш. Вiдповiдай потiм за тебе.

— Не турбуйся, — вiдповiла Ядвiга Олiзарiвна i знову звернулася до Танi: — Тепер, дiвчинко, твоя черга. Розказуй, що й коли ти зробила поганого.

— Менi… менi немає чого розказувати, — прошепотiла Таня.

— Так я тобi й повiрила! Ну гаразд, розкажи тодi, як тебе тут ображають i взагалi збиткуються над тобою.

— Нiхто мене… не ображав.

Баба-яга скрушно зiтхнула.

— Знову ж таки неправда. Ми, Таню, чимало знаємо про тебе. Знаємо, як тобi несолодко доводиться. Тi, кого б ти хотiла мати за товаришiв, дружити з тобою не хочуть. Я ж бо своїми очима бачила, як вiн, — Ядвiга Олiзарiвна кивнула на Степана, — збиткувався над тобою. I це, мабуть, не вперше. До того ж, ти живеш у старої, хворої баби. I замiсть того, щоб розважатися, як всi нормальнi дiти, ти змушена з ранку до пiзньої ночi працювати в городi, прибирати в хатi i на подвiр'ї…

— Так це ж неважко, — заперечила Таня. — I не така вже в мене стара та немiчна бабуся…

— Коли дорослi говорять, дiти повиннi мовчати, — зауважила баба-яга. — До речi, колись я теж була, як i ти, самотньою, нiкому не потрiбною дiвчинкою. I, вибач, такою ж невродливою. З ранку до вечора прибирала я за старшими, намагалася догодити всiм i кожному. Та, окрiм стусанiв i образ, нiчого в своєму життi не бачила. Тож мало-помалу зненавидiла тих, хто називає себе людьми. Я мрiяла лише про те, як би розплатитися з ними за все, що довелося зазнати. На щастя, доля звела мене з лихою чаклункою i та взяла до себе в науку… — Ядвiга Олiзарiвна помовчала. — Ось що, дiвчинко, трапилося зi мною. Що ж, нехай ти ще не вчинила нiкому нiчого лихого. Та, повiр менi, це можна виправити дуже швидко. I треба. Тож коли хочеш помститися комусь — лише скажи! I я даю чесне чаклунське, що не тiльки подарую тобi життя, а й вiзьму до себе в науку. Ну то як — згода?

— Нi… — тихо, але твердо сказала Таня. — Не потрiбна менi така наука. Не можна чинити зло iншим.

Баба-яга похитала головою.

— Це твоє останнє слово?

— Так.

— Ну що ж, так тому й бути. Жаль менi тебе, проте нiчого вдiяти не можу. Ти сама вибрала свiй шлях…

Баба-яга пiдiйшла до печi i поправила кiлька полiняк. Звелiла Аристарховi:

— З завтрашнього ранку приготуй побiльше хмизу. А я поки що дам їй сонного зiлля.

— Буде зроблено, — пообiцяв Аристарх.

Весь цей час Степановi здавалося, нiби вiн бачить якийсь жахливий сон. I лише тодi, коли Ядвiга Олiзарiвна пiдiйшла до печi, вiн наче прокинувся.

— Вiдпустiть її! — вигукнув вiн i зiрвався з мiсця. — Не чiпайте, кажу!

Проте Аристарх був напоготовi. Не встиг Степан зробити й кроку, як кiт чорною торпедою вилетiв з кутка i врiзався в хлопця з такою силою, що той покотився до дверей.

Степан з зусиллям пiдвiвся. Болiло плече, кiмната ходором ходила перед очима.

— Не чiпайте її… - з зусиллям вимовив вiн. — Краще вже мене замiсть неї…

— Прийде i твоя черга, — коротко зауважила Ядвiга Олiзарiвна i звелiла Аристарховi: — В погрiб його!

— Правильно, — пiдтримав її кiт. — Нехай трохи прохолоне там. А то бач, який гарячий!

Рiзким порухом вiн завернув Степанову руку за спину i пiдштовхнув його до дверей. Степан спробував вирватися, але Аристарх з такою силою стиснув йому пальцi, що хлопець аж застогнав вiд болю.

ПОЛОНЕНИЙ

Льох знаходився в кутку двору, за хатою. Аристарх пiдвiв Степана до ляди i наказав:

— Лiзь!

Пiсля цього вiн витягнув драбину нагору i щез. За хвилину повернувся з кухлем, в якому плюскотiла зеленкувата рiдина. Аристарх схилився над отвором i простягнув кухля бранцевi:

— Випий, — сказав вiн. — Та не бiйся: кому судилося згорiти, того труїти не стануть… — А коли Степан випорожнив кухля, насмiшкувато додав: — Якщо люди нервують, вони втрачають у вазi. А нам твої кiлограми ще знадобляться. — I кiт неприємно вищирився. — Отак-то. Тепер давай-но трохи поспимо. Для здоров'я це бiльш нiж корисно.