Гостi на метлi

Аристарх провiв хлопчика поглядом до того мiсця, звiдкiля починалися густi кущi. Пiсля цього поклав важку пику на лапи i заплющив очi. Увi снi вiн час вiд часу солодко зiтхав, i щаслива котяча усмiшка свiтилася на його подряпаному, брудному писку.

Не iнакше, Аристарховi снилися гори бутербродiв та рiки молока.

Прокинувся кiт вiд голосу баби-яги.

— То як там наш бранець? — запитала вона, сходячи з ганку.

Аристарх роблено потягнувся, позiхнув i байдужим голосом вiдказав:

— Бранець? А нiяк. Сидить собi та нудьгує. Вiтання тобi передає.

Кiт сподiвався, що пiсля цих слiв господиня пiде далi. Проте Ядвiга Олiзарiвна попрямувала до льоху i схилилася над лядою.

— Як ти там? — гукнула вона. — Не замерз?

Вiдповiдi не було. Ядвiга Олiзарiвна схилилася ще нижче. Тодi вражено поглянула на Аристарха.

— Слухай, так його ж тут немає!

— Звичайно, немає, - вiдповiв вiрний кiт, визираючи вже з-за рогу будиночка. — I бути не може. Я його тiльки-но послав за молоком та бутербродами.

Ядвiга Олiзарiвна остовпiла.

— Ти його вiдпустив?

Герлига, випущена вправною рукою баби-яги, iз свистом розiтнула повiтря i здiйняла пилюку в тому мiсцi, де щойно знаходився Аристарх.

Проте той визирав уже з-пiд куща бузини, що рiс в протилежному кiнцi дворища.

— Якою ж ти стала нестриманою, — докiрливо зауважив вiн звiдтiля. — Нерви в тебе нiкудишнiми стали. Лiкуватися треба.

— Зараз ти в мене дiзнаєшся, кому треба лiкуватися! — розлючено вигукнула Ядвiга Олiзарiвна. — Ану, вилазь звiдтiля!

Та Аристарх вже спiшно займав нову позицiю.

— Зачекай, не гарячкуй, — замуркотiв вiн з-за живоплоту. — Ти ж навiть не дослухала мене! А я дав йому пiвтори порцiї забудькуватого зiлля! I свiй внутрiшнiй голос теж послав з ним. Вже хто-хто, а вiн не дасть йому думати про те, що нам з тобою може хоч трохи нашкодити.

Ядвiга Олiзарiвна з недовiрою втупилася в те мiсце, де переховувався її завбачливий вихованець.

— Ти правду кажеш? — запитала вона.

Аристарх вибрався з-пiд кущiв i вдарив себе у груди так, що аж виляски пiшли:

— Та ти що? Хiба ж я собi ворог?

Ядвiга Олiзарiвна прикрила ляду i поглянула в бiк Горобцiв.

— Взагалi ти маєш рацiю, — сказала вона. — I так з цiєю дiвчинкою багато мороки, а тут ще й вiн. Мабуть, нехай переночує в себе вдома, а там видно буде.

— А я? — зарепетував Аристарх. — А моє молоко? А бутерброди?

— Нiкуди вони вiд тебе не дiнуться, — заспокоїла його баба-яга. — Ми з тобою теж пiдемо в село. Обережнiсть нiколи не завадить. Ох, чує моє серце, що цей хлопчик ще завдасть нам клопоту!

— Нiчого, нам не вперше… А що робитимемо з нею? — запитав Аристарх, киваючи в бiк вiкна, на якому миготiли тьмянi вiдблиски вогню.

— А ми нашу хату замуруємо, — сказала Ядвiга Олiзарiвна. — I стане вона без вiкон i дверей.

Баба-яга повернулася до хати, тричi сплеснула в долонi i голосно промовила:

— Тибель-канес-цвiбель-клопсс!

Стiна будинку затремтiла. Дверi жалiбно скрипнули i стали покриватися блiдою матовою пеленою. Через хвилину на них i на вiкна вже навiть натяку не було.

— Отак-то! — вдоволено проказала Ядвiга Олiзарiвна. — А тепер гайда до села. I по дорозi заодно вирiшимо, що нам там робити…

ВНУТРIШНIЙ ГОЛОС АРИСТАРХА

Мати вже повернулася з роботи i поралася бiля лiтньої кухнi. Звiдтiля долiтали такi смачнi пахощi, що аж в головi запаморочилося.

Мати, не припиняючи роботи, поглянула на сина.

— Де тебе носить? — запитала вона. — I де ти так забруднився? В льосi, чи що, цiлий день просидiв?

Але перш нiж Степан подумав, що б вiдповiсти, його вуста вже вимовляли ухильне «та-а», а ноги самi поспiшили в будинок. «Бiдолашненький, голодний Аристарх, — нашiптував йому внутрiшнiй голос, — вiн стiльки мрiяв про молоко, i ти негайно ж винесеш йому. Нещасний, змучений Аристарх лише одного разу їв ковбасу, i ти теж винесеш її з хати…»

На кухнi Степан перш за все угледiв двi великi миски з варениками. Вiн похапцем взяв один i вчепився в нього зубами.

«Що ти робиш, негiднику? — тiєї ж митi пронизливим голосом зарепетувало щось всерединi Степана. — Забув, для чого тебе було послано? Негайно кидай все i неси менi їсти!»

Забувши про вареники, хлопчик кинувся до комiрчини. Там вiн вiдбатував добрячий шмат ковбаси, загорнув її в газету i увiпхнув до кишенi. Затим схопив порожнє горнятко i знову подався до кухнi, де на столi вже стояв глек щойно надоєного молока. Вiн нахилив глека, проте цiєї митi в сiнях почулися кроки i на порозi з'явилася мама. Вона схрестила руки на грудях i з докором поглянула на сина.

— Куди це ти знову розiгнався? — запитала вона. — А вечеряти хто буде?

— Не хочеться, ма-ам… — якимось дивним, точнiсiнько мов внутрiшнiй голос кота Аристарха, заквилив Степан, хоча в шлунковi все говорило, що одного вареника ой як замало. — Я вже повечеряв…

Вiн збирався прошмигнути в дверi, проте мама впiймала сина за комiр i наказала:

— Поки не повечеряєш як слiд — i думати не смiй виходити на вулицю!

Внутрiшнiй голос на мить зацiпенiв.

Степан жадiбно проковтував все, що пiдкладала йому на тарiлку мати. А внутрiшнiй голос, отямившись, заволав так, що аж у вухах залящало.