Аристарх провiв хлопчика поглядом до того мiсця, звiдкiля починалися густi кущi. Пiсля цього поклав важку пику на лапи i заплющив очi. Увi снi вiн час вiд часу солодко зiтхав, i щаслива котяча усмiшка свiтилася на його подряпаному, брудному писку.
Не iнакше, Аристарховi снилися гори бутербродiв та рiки молока.
Прокинувся кiт вiд голосу баби-яги.
— То як там наш бранець? — запитала вона, сходячи з ганку.
Аристарх роблено потягнувся, позiхнув i байдужим голосом вiдказав:
— Бранець? А нiяк. Сидить собi та нудьгує. Вiтання тобi передає.
Кiт сподiвався, що пiсля цих слiв господиня пiде далi. Проте Ядвiга Олiзарiвна попрямувала до льоху i схилилася над лядою.
— Як ти там? — гукнула вона. — Не замерз?
Вiдповiдi не було. Ядвiга Олiзарiвна схилилася ще нижче. Тодi вражено поглянула на Аристарха.
— Слухай, так його ж тут немає!
— Звичайно, немає, - вiдповiв вiрний кiт, визираючи вже з-за рогу будиночка. — I бути не може. Я його тiльки-но послав за молоком та бутербродами.
Ядвiга Олiзарiвна остовпiла.
— Ти його вiдпустив?
Герлига, випущена вправною рукою баби-яги, iз свистом розiтнула повiтря i здiйняла пилюку в тому мiсцi, де щойно знаходився Аристарх.
Проте той визирав уже з-пiд куща бузини, що рiс в протилежному кiнцi дворища.
— Якою ж ти стала нестриманою, — докiрливо зауважив вiн звiдтiля. — Нерви в тебе нiкудишнiми стали. Лiкуватися треба.
— Зараз ти в мене дiзнаєшся, кому треба лiкуватися! — розлючено вигукнула Ядвiга Олiзарiвна. — Ану, вилазь звiдтiля!
Та Аристарх вже спiшно займав нову позицiю.
— Зачекай, не гарячкуй, — замуркотiв вiн з-за живоплоту. — Ти ж навiть не дослухала мене! А я дав йому пiвтори порцiї забудькуватого зiлля! I свiй внутрiшнiй голос теж послав з ним. Вже хто-хто, а вiн не дасть йому думати про те, що нам з тобою може хоч трохи нашкодити.
Ядвiга Олiзарiвна з недовiрою втупилася в те мiсце, де переховувався її завбачливий вихованець.
— Ти правду кажеш? — запитала вона.
Аристарх вибрався з-пiд кущiв i вдарив себе у груди так, що аж виляски пiшли:
— Та ти що? Хiба ж я собi ворог?
Ядвiга Олiзарiвна прикрила ляду i поглянула в бiк Горобцiв.
— Взагалi ти маєш рацiю, — сказала вона. — I так з цiєю дiвчинкою багато мороки, а тут ще й вiн. Мабуть, нехай переночує в себе вдома, а там видно буде.
— А я? — зарепетував Аристарх. — А моє молоко? А бутерброди?
— Нiкуди вони вiд тебе не дiнуться, — заспокоїла його баба-яга. — Ми з тобою теж пiдемо в село. Обережнiсть нiколи не завадить. Ох, чує моє серце, що цей хлопчик ще завдасть нам клопоту!
— Нiчого, нам не вперше… А що робитимемо з нею? — запитав Аристарх, киваючи в бiк вiкна, на якому миготiли тьмянi вiдблиски вогню.
— А ми нашу хату замуруємо, — сказала Ядвiга Олiзарiвна. — I стане вона без вiкон i дверей.
Баба-яга повернулася до хати, тричi сплеснула в долонi i голосно промовила:
— Тибель-канес-цвiбель-клопсс!
Стiна будинку затремтiла. Дверi жалiбно скрипнули i стали покриватися блiдою матовою пеленою. Через хвилину на них i на вiкна вже навiть натяку не було.
— Отак-то! — вдоволено проказала Ядвiга Олiзарiвна. — А тепер гайда до села. I по дорозi заодно вирiшимо, що нам там робити…
ВНУТРIШНIЙ ГОЛОС АРИСТАРХА
Мати вже повернулася з роботи i поралася бiля лiтньої кухнi. Звiдтiля долiтали такi смачнi пахощi, що аж в головi запаморочилося.
Мати, не припиняючи роботи, поглянула на сина.
— Де тебе носить? — запитала вона. — I де ти так забруднився? В льосi, чи що, цiлий день просидiв?
Але перш нiж Степан подумав, що б вiдповiсти, його вуста вже вимовляли ухильне «та-а», а ноги самi поспiшили в будинок. «Бiдолашненький, голодний Аристарх, — нашiптував йому внутрiшнiй голос, — вiн стiльки мрiяв про молоко, i ти негайно ж винесеш йому. Нещасний, змучений Аристарх лише одного разу їв ковбасу, i ти теж винесеш її з хати…»
На кухнi Степан перш за все угледiв двi великi миски з варениками. Вiн похапцем взяв один i вчепився в нього зубами.
«Що ти робиш, негiднику? — тiєї ж митi пронизливим голосом зарепетувало щось всерединi Степана. — Забув, для чого тебе було послано? Негайно кидай все i неси менi їсти!»
Забувши про вареники, хлопчик кинувся до комiрчини. Там вiн вiдбатував добрячий шмат ковбаси, загорнув її в газету i увiпхнув до кишенi. Затим схопив порожнє горнятко i знову подався до кухнi, де на столi вже стояв глек щойно надоєного молока. Вiн нахилив глека, проте цiєї митi в сiнях почулися кроки i на порозi з'явилася мама. Вона схрестила руки на грудях i з докором поглянула на сина.
— Куди це ти знову розiгнався? — запитала вона. — А вечеряти хто буде?
— Не хочеться, ма-ам… — якимось дивним, точнiсiнько мов внутрiшнiй голос кота Аристарха, заквилив Степан, хоча в шлунковi все говорило, що одного вареника ой як замало. — Я вже повечеряв…
Вiн збирався прошмигнути в дверi, проте мама впiймала сина за комiр i наказала:
— Поки не повечеряєш як слiд — i думати не смiй виходити на вулицю!
Внутрiшнiй голос на мить зацiпенiв.
Степан жадiбно проковтував все, що пiдкладала йому на тарiлку мати. А внутрiшнiй голос, отямившись, заволав так, що аж у вухах залящало.