Гостi на метлi

Степан замислився. Вiн не вважав себе слабким. Але вже переконався, що баба-яга набагато сильнiша. I Аристарх теж.

— I все ж я повинен з ними боротися, — сказав вiн. — Але я не знаю, як це робити. Ти менi не допоможеш?

— Нi, — сказав Шурхотун. — Я можу лише пораду дати. Отож слухай. Справитися з Аристархом, її помiчником, не так вже й важко. Достатньо схопити його за зашийок i як слiд струсонути. I вiн тодi зробиться слабким i слухняним, мов кошенятко. Але завваж, що Аристарх просто так свiй зашийок не пiдставляє… А от з бабою-ягою набагато складнiше. Я навiть не знаю, як до неї пiдступитися. Знаю лише, що головна її сила — в СТУПi.

— А що воно таке?

— Система Точного Управлiння Польотами, — пояснив Шурхотун. — А СТУПа — то її скорочена назва. От коли б тобi вдалося заволодiти нею — тодi iнша справа. Баба-яга за неї все вiддасть.

— А як же заволодiти тiєю СТУПою? — запитав Степан.

Шурхотун лише руками розвiв.

— Ось цього я тобi не скажу. Баба-яга щоразу ховає її в iншому мiсцi. А де саме — про те, крiм неї, вiдомо лише Аристарховi. Та коли навiть знатимеш, в якому мiсцi вона захована, — все одно виявити її нелегко, тому що баба-яга наводить на неї туман…

Несподiвано Шурхотун замовк i почав до чогось прислухатися. Нарештi сказав:

— Здається, це вже за мною. Ну що ж, так тому й бути…

— Ти про що? — запитав Степан.

Але вiдповiдi вiн так i не дочекався. З грюканням розчинилися вiконницi. Фiранки сполохано вiдлетiли вбiк, i до кiмнати увiрвався крижаний вихор. Шурхотуна, немов невагому пiр'їнку, здмухнуло з тумбочки. Домовик незграбно змахнув руками i, крутячись млинком, вилетiв через кватирку у темряву. Крiзь шалений свист i завивання вiтру до Степана вже здалеку долетiв його слабкий голос:

— Я зробив усе, що мiг… Прощавай, хлопчику!..

ТАНЯ ЖИВА!

I знову в кiмнатi запанувала глибока тиша. Але тепер вона вже не здавалася Степановi такою спокiйною i сонною, як ранiше. Йому ввижалося, начебто в повiтрi пропливають якiсь неяснi, хитливi тiнi, а з куткiв долинає лиховiсний шепiт. На мить йому нестерпно захотiлося пiрнути пiд ковдру i там зачаїтися. Проте хлопчик пересилив свiй страх i кинувся до дверей.

— Тату, мамо! — закричав вiн. — Допоможiть!

У вiдповiдь почувся квапливий тупiт, i до кiмнати вбiгла перелякана мама. За нею виднiлася батькова постать.

— Що трапилося? — запитала мама. Вона водила рукою по стiнi в пошуках вимикача i нiяк не могла на нього натрапити. — Де ти, синку, що з тобою?

— Мамо, тут хтось був! Вони Шурхотуна забрали! — невлад вигукував Степан. — Треба зараз же туди бiгти!

— Куди ти збираєшся бiгти? — поцiкавився батько.

А мама нiчого не запитувала. Вона обняла сина i приклала до його чола долоню.

— В тебе, здається, жар, — стривожено сказала мама.

— Нiякого жару в мене нема! — вигукнув Степан i вирвався з її обiймiв. — Вислухайте мене спочатку! Ви ж навiть не знаєте, що баба-яга викрала мене з Танею! Вона збирається посадити Таню в пiч! I мене теж…

— В тебе жар, — повторила мама. — Я в цьому переконана.

А батько лише руками розвiв.

— Нiчого не розумiю, — сказав вiн. — Як могла баба-яга викрасти тебе, коли ти тут? Як вона могла викрасти Таню, коли зовсiм недавно я бачив її бiля колодязя?

Степан остовпiв.

— Таня бiля колодязя? — прошепотiв вiн. — Не може цього бути. А ти не… не помилився?

— Ну, знаєш, — обурився батько. — Що я — вперше її бачу? Вона ще привiталася зi мною.

— Але ж Таня… — промимрив збитий з пантелику Степан. — Я своїми очима бачив…

— Я теж бачив, — сказав батько. — I теж своїми очима.

— Заспокойтеся, — сказала їм мама. — Це все тобi, мабуть, наснилося, — звернулася вона до сина. — Може, перейдеш до нашої кiмнати? Знаєш, коли я була маленькою i менi снився страшний сон — я бiгла до бабусi i всi страхи одразу щезали.

Степан замислився. Звичайно, в кiмнатi батькiв йому нiчого не страшно. Але що може подумати татусь? «Ет, — скаже вiн, — а ще до п'ятого класу збираєшся!..»

— Я тут залишусь, — нарештi вирiшив вiн. — Що я вам — маленький?

— Молодець, — сказав татко.

Коли батьки пiшли до себе, Степан одягнувся i вилiз у вiкно. На всяк випадок вiн захопив з собою старий лiхтарик i дерев'яну шпагу, якою фехтував з Василем пiд час гри у трьох мушкетерiв.

Хата баби Марiї стояла в глибинi двору, за високими i густими кущами бузку. Степан навшпиньках прокрався до вiкон i зачаївся.

Навколо стояла глибока тиша. Навiть невтомнi собаки — i тi замовкли. Помiж рiдких хмарин повiльно плив повновидий мiсяць, i його срiблясте свiтло затоплювало соннi Горобцi мерехтливим сяйвом.

I в цiй тишi до Степана долинув жалiбний голос Танi:

— Нiяк не засну, бабусю. Така задуха!

— Немає нiякої задухи, — сонним голосом заперечила баба Марiя. — То тобi пiсля вулицi так здається. Краще думай про щось приємне — i вiдразу заснеш.

— Я вже думала, — вiдказала Таня ще жалiбнiше. — Але нiчого не виходить. Розкажи якусь iсторiю, га, бабусю?