Гостi на метлi

Степан ледь не затанцював з радощiв. Йому кортiло зарепетувати на всi Горобцi: «Таня жива! Ура Танi!» Та пiд ногою несподiвано трiснула гiлка, i вiн злякано завмер. Не вистачало, аби його побачили пiд вiкном. Та ще вночi! Та ще пiд дiвчачим! Який би то був сором!

На щастя, нiхто на той трiск не звернув нiякої уваги. Баба Марiя повернулася на iнший бiк, позiхнула i запитала:

— Про що ж тобi розповiсти?

— Ну… якi в тебе були бабуся i дiдусь. А може, ще когось згадаєш.

— Та я вже розповiдала тобi про них.

— То й що з того? У нас в школi зараз всi цiкавляться, в кого якi були отi… дiд i баба… еге ж, предками вони називаються. Ну, бабусю, будь ласка!

— Що ж про них розповiдати, — знехотя почала баба Марiя. — Жили, як всi, працювали, як всi. Хiба що моїй двоюрiднiй тiтцi Катрi не пощастило.

— Це та, що на картцi бiля вiкна? — запитала Таня.

— Еге ж. Гаразд, слухай. Росла ця Катя тихою i слухняною дитиною. Та собi на горе вродилася вона негарною з лиця i ще гiрше — хворобливою. А в тi часи хворому та невродливому краще i на свiт не з'являтися. Хлiб тодi, онучко, ой як важко дiставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в сiм'ї. От i докоряли тiй Катрусi на кожному кроцi, шпигали, кому не лiньки… А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати. Вiн-бо гончарем був… Тож їхали вони, їхали, i захотiлося батьковi поспати. Дав вiн Катi в руки вiжки i наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо, колесо взяло та й вiдвалилося якраз на кладцi через болото. Гладущики плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возi. Ох i розгнiвався ж вiн за те колесо на Катю! Вiдшмагав доньку вiжками i прогнав геть. Iди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, бiльше не бачив!.. Згодом, звiсно, схопився за голову i кинувся її шукати по всiх усюдах. Та хiба можна було знайти когось в тi часи? У нас навколо суцiльнi болота були i лiси. Так i пропала бiдолашна Катя. Мабуть трясовина засмоктала чи в чорторий кинулася. А може, дикий звiр розiрвав.

— А як її батька звали, не пам'ятаєте?

— Чому не пам'ятаю? Його, як i дiда мого, Трохимом звали. Атож, Трохимом Трохимовичем… — Баба Марiя несподiвано схлипнула: — Казала тобi, онучко, що не варт таке розповiдати на нiч. Як згадаю про неї — сльози самi собою навертаються на очi.

— Ти її жалiєш, еге ж? — тремтячим голосом запитала Таня, i Степан ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати.

— Ще б пак… Живи вона зараз — то хiба став би хтось дорiкати їй за погубленi горнята та слабке здоров'я? Звiсно, нi… Гаразд, Таню, давай вже спати.

Степан тихенько вiдiйшов вiд вiкна. На вулицi вiн застрибав з радощiв. Таня жива!

Затим, безстрашно насвистуючи, вiн подався додому. Перелiз через вiкно, лiг у лiжко i замислився.

А думав Степан про те, якi приходять до людини сни. Часом добрi, часом дивнi i навiть страшнi. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун, здається, теж сном виявився.

I жаль, звичайно, що тiтка Катерина не дожила до наших часiв…

ЗНОВУ БРАНЕЦЬ

Звичайно, пiсля такої нiчної пригоди Степан прокинувся пiзнiше, нiж завжди. Вдома вже нiкого не було.

В кухнi на столi лежала записка вiд мами. Вона зичила синовi приємних сновидiнь i повiдомляла, що кури й порося вже погодованi, корова Зiрка давно в чередi. А ще мама прохала, що коли синовi знову буде кепсько, — нехай негайно лягає в постiль. А зона в обiдню перерву забiжить додому i, при потребi, негайно викличе лiкаря Михайла Олексiйовича.

Степан проглянув записку i мимоволi посмiхнувся. Дуже йому тепер потрiбен той Михайло Олексiйович! Здається, вiн ще нiколи не почував себе таким здоровим. Хотiлося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом по землi, що вiн i зробив.

Затим Степан всiвся на лавцi пiд парканом i задумався над тим, що його робити далi.

Звичайно, треба було навiдатися до Танi i обережно, аби самому не стати посмiховиськом, розвiдати, що вона робила вчора. I коли виявиться, що нiчого особливого, — тодi, значить, всi цi жахи лише наснилися йому. Степан десь читав, що двом людям один i той же сон одночасно снитися не може. А коли з Танею трапилося те ж, що й з ним…

Нi, про це краще не думати.

Баба Марiя полола бiля паркану. Вiрнiше, вона бiльше опиралася на сапу, нiж полола.

— Доброго вам ранку? — ввiчливо привiтався Степан. — А Таня вдома?

— Доброго, доброго, — охоче згодилася баба Марiя. — А де ж їй бути, як не вдома? Зараз прибере в хатi i вийде на вулицю.

Проте Таня вже вийшла на ганок.

— Я все зробила, бабусю, — сказала вона. — Лишилося тiльки нарвати порiзної трави, як ти велiла.

— Нарви, нарви, — згодилася баба Марiя. — А то менi всю нiч щось пекло всерединi. Та поки до тiєї трави дiстануся, то й сонце зайде. А в тебе ноги молодi, моторнi…

Таня посмiхнулася, перекинула через плече солом'яну кiску i збiгла з ганку.

— Що це за порiзна трава? — поцiкавився Степан, коли вони вийшли за ворота.

— Звичайна сушениця, — вiдповiла Таня. — Бiля рiчки її скiльки хочеш. Пiдемо разом?

Степан нерiшуче покопирсав ногою в пилюцi.