Гостi на метлi

Взагалi-то Степан був переконаний в тому, що це не хлоп'яче заняття, i ранiше вiн би не вагаючись вiдмовився. Але сьогоднi зовсiм iнша справа. Та й хто сказав, що йому треба траву збирати? Цим нехай Таня займається, а вiн краще викупається зайвий раз. I головне — бiля рiчки в такий час нiкого немає, тож можна спокiйно поговорити про те, що трапилося вчора. Чи, навпаки, не трапилося.

— Пiдемо, — сказав вiн.

Степан iшов збоку i час вiд часу крадькома позирав на дiвчинку. Вiн i сам не знав, звiдкiля це взялося, але чомусь йому здавалося, нiби поруч з ним крокує вже не та, колишня, Таня. Щось у нiй було таке… Веснянок стало бiльше, чи що?

— Ти добре пам'ятаєш, що було вчора? — запитав Степан, коли вони звернули з дороги на стежку, що вела до рiчки.

— А що саме? — в свою чергу запитала Таня. Тодi подумала i сказала: — Здається, нiчого особливого не було. Вчора ми з тобою зустрiлися на цьому мiсцi. I в цей же час. А потiм…

— От-от! — пiдхопив Степан. — А що було потiм — не забула?

— Чого б це я забула! Нас з тобою запросила в гостi Ядвiга Олiзарiвна.

— Запросила? — насмiшкувато перебив Степан. — I тiльки? Я ж своїми очима все бачив…

— Що ти бачив? — швидко запитала Таня. I дивним якимсь став її голос — напруженим, холодним.

— Ну… — затявся Степан, не знаючи, як йому повестися. — Сама знаєш не гiрше. Пiч i… все таке iнше.

— Ну то й що? — заперечила Таня i стенула плечем так, що кiска обкрутилася навколо шиї. — В кiмнатi було вогко, i Ядвiга Олiзарiвна вирiшила протопити пiч.

Степан зупинився.

— I все? — запитав вiн. — I бiльше нiчого?

— Нiчого, — вiдказала Таня. — Коли не рахувати того, що ти дременув додому. Я кликала тебе, кликала, а ти хоча б озирнувся!

Степана нiби жаром обсипало. Оце так новина! Виявляється, вiн ще й боягузом став!

— Я не чув, — пробурмотiв вiн. — Менi Аристарх сказав… Слухай, а тобi не здалося, що вiн може розмовляти людським голосом?

— А чого тут дивуватися? — вiдказала Таня, i Степан вловив в її голосi глузливi нотки. — Кожен може розмовляти, як йому заманеться.

— Звичайно… — погодився геть спантеличений Степан. — Вiн попросив принести йому молока i ще чогось смачного… Знаєш, жаль менi його. Хiба ж так можна — все життя сидiти на якiйсь смердючiй бурдi!

Зненацька йому здалося, нiби при цих словах за кущами хтось задоволене пирхнув. Степан швидко озирнувся.

— Що ти там побачив? — запитала Таня. I знову її голос став настороженим i холодним.

— Я… там хтось ховається, — пошепки озвався вiн.

— Теж менi смiливець! Мабуть, спурхнула пташка, а ти вже й злякався, — сказала Таня i посмiхнулася. Проте i посмiшка її не була схожою на посмiшку колишньої Танi. I погляд в неї був не такий…

Атож, на вигляд вона була такою, як i ранiше. Проте Степан зараз ладен був заприсягтися чим завгодно, що поруч з ним стояла не Таня. I вiд цього йому захотiлося тiкати куди завгодно, лише б подалi вiд цiєї дивної дiвчинки, так схожої на Таню.

— Знаєш… — розгублено почав вiн. — Я… менi негайно треба додому.

— А що ти там загубив? — почувся за його спиною голос, що невловимо нагадував котяче нявкання.

На дорiжцi, ховаючи посмiшку в вусах, сидiв Аристарх. Щоправда, вiн теж не дуже скидався на колишнього чаклунського кота. Помiж вухами в нього виросла чималенька-таки гуля. Кiнчик носа був залiплений брудною ганчiркою.

— От ми з тобою i зустрiлися, — сказав Аристарх i вдарив обрубком хвоста по дорiжцi. — Знову зустрiлися. Але чомусь я не чую радiсних вигукiв.

Степан мимоволi вчепився в руку Танi. Проте тут же випустив її — рука була холодною, мов лiд.

— От горе, знову дитина злякалася! — зi смiхом вигукнула Таня. Проте цього разу вона зовсiм не скидалася на Таню. Це була зовсiм iнша iстота, її кiска розплелася сама по собi, волосся розсипалося по плечах i почало сивiти просто на очах, численнi зморшки вкрили обличчя. Спочатку вони були ледь помiтними, та з кожною хвилиною ставали все глибшими i рiзкiшими. Спина у колишньої Танi трохи згорбилася, звiдкiлясь у її руках взялася замашна герлига…

Перед Степаном стояла баба-яга.

— Так чим же тобi не сподобалася ота… як ти кажеш? — запитала вона, примруживши колючi очi.

— Бурда, — замiсть Степана охоче вiдповiв Аристарх i знову задоволене пирхнув.

— Тебе не спитали, — вiдрiзала баба-яга.

— Ще б пак! — промуркотiв Аристарх. — Хто е ти i хто я. А, мiж iншим, не завадило б колись i поцiкавитися моєю думкою. I я б тодi сказав, що вперше в своєму життi повечеряв по-людському. А це набагато смачнiше, нiж по-нашому…

— Замовкни, — крижаним голосом зупинила його Ядвiга Олiзарiвна. — Краще займись своєю справою.

— Це можна, — погодився Аристарх. — Це ми зробимо з задоволенням.

Вiн пiдiйшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину i пiдштовхнув у напрямку самiтного будинку.

— Прошу, — сказав Аристарх. — Менi теж потрiбно за дещо розрахуватися з тобою.

КАПIТАН ПОТИХОНЧЕНКО

Для мешканцiв Горобцiв цей осокiр був звичайнiсiньким собi осокором.

Для всiх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокiр слугував йому щоглою, прикордонною вишкою, повiтряною кулею.