Гостi на метлi

— Я теж не вмiю, — признався i Василь. — Але ж не сидiти нам тут, доки нас в пiч не кинуть! Нi, треба щось робити.

— Нам би їхню СТУПу розшукати, — сказав Степан, пригадавши слова Шурхотуна.

— Що-що?

— Це така машина, — пояснив Степан. — Мабуть, схожа на лiтак. На нiй баба-яга лiтає.

Василь в задумi шморгнув носом.

— Щось я такого лiтака не бачив, — сказав вiн.

— Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає?

— Як же ми його тодi знайдемо?

— Нам би спочатку вирватися звiдсiля, — сказав Степан. — А там видно буде. Цс-сс… Здається, сюди йдуть. Мовчи i роби вигляд, нiби нiчого не знаєш.

Вiдкинулася ляда, i до отвору зазирнув Аристарх. Його передня лiва лапа була туго перебинтована.

— Як настрiй у новенького? — поцiкавився вiн. — Ще не звик до нового помешкання?

— Нiчого, скоро ми з тобою помiняємося, — похмуро пообiцяв Василь.

— Ач, який моторний! — вищирив зуби Аристарх. — Ну, на це навряд чи можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсiм не ображаюся. Ти захищався, як мiг. — Кiт гойднув перебинтованою лапою. — Але признайся, що й тобi теж дiсталося. Скажи спасибi хазяйцi, що заборонила користуватися пазурами, а то б… їсти будете?

Аристарх навис над лядою i здоровою лапою простягнув горщика. В ньому лежало щось дуже обгорiле.

— Що це? — здивовано запитав Степан.

— Смаженина, — пояснив Аристарх. — Хiба не пiзнаєш?

Бiльше вiн нiчого не встиг сказати. Василь раптом пiдстрибнув, вчепився за лапу i з усiєї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко i з переляканим нявканням гепнувся на долiвку.

Василь миттю осiдлав кота i почав його духопелити.

— Ось тобi за Таньку! — примовляв вiн. — Ось тобi за Степана! А оце — за мене!

— Вiдпусти, скажений! — репетував Аристарх, борсаючись пiд хлопцем. — Ти що — зовсiм з глузду з'їхав? По хворiй лапi б'єш, так?

Несподiвано Василь вiдлетiв у куток. А Аристарх уже стояв над ним i розлючено шипiв:

— Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горiхи…

Проте до розправи не дiйшло. На мить перед Степаном промайнув настовбурчений котячий зашийок, i хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього.

Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомiчним голосом маленького кошеняти i з пiдiбганим хвостом завис у повiтрi. Вiн виявився не таким вже й важким, цей величезний чаклунський кiт.

— Навiщо ти так зi мною? — запитав вiн все тим же тоненьким голосом i скосив на Степана докiрливий погляд. — Вiдпусти мене, будь ласка. Ну, прошу тебе!

— Е, нi, — вiдповiв Степан i з такою силою стрiпнув кота, що той лише кавкнув. — Ти нас — в пiч, на смаженину, а ми тебе за це — вiдпускати? Не вийде!

— Яку смаженину? — заволав Аристарх. — Подумай, про що ти говориш! Нiякої смаженини ми з вас i не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з хазяйкою i в голову не приходило!

— Брешеш, — сказав Степан. — Думаєш, я забув, що казала твоя хазяйка? Думаєш, я не бачив, як у печi горiв вогонь?

— Так то ж був несправжнiй вогонь, — вiдповiв Аристарх i знову затiпався. — Ой, та боляче ж!.. То хазяйка спецiально вам на очi вогонь навела, зрозумiв? Щоб страшнiше було. А насправдi нiякого вогню там нема. Так що за Таню боятися нiчого… Може, вiдпустиш мене?

— Тримай його, Стьопо! — обiзвався Василь iз свого кутка. — Не випускай його! Бреше вiн, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися.

— Та не брешу я, не брешу! Моя хазяйка її в тiй печi зараз сонним зiллям обкурює.

— Навiщо це їй?

— Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз на вiсiмдесят вiсiм рокiв кожна баба-яга повинна викрасти у людей дiвчинку i зробити її своєю ученицею.

Василь лише свиснув.

— Он воно що…

— То значить, Таня буде вiдьмачкою? — скрикнув Степан i щосили струснув Аристарха. — Таня — вiдьмачкою? Нi, не бувати цьому, не бувати!

— Ой-ой-ой! — щосили зарепетував Аристарх. — Ти ж менi шкуру спустиш! При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кiт, що змушений скрiзь супроводжувати свою хазяйку. А тепер вiдпусти мене. Я вже все сказав.

— Нi, не все, — заперечив Степан. — Ти ще не сказав, де твоя хазяйка переховує СТУПу.

Аристарх зробив здивованi очi.

— Яку ступу?

— Не прикидайся дурником. Ту, на якiй ви з бабою-ягою лiтаєте.

Аристарх скоса зиркнув на нього.

— Нiчого ви вiд мене бiльше не дiзнаєтеся, — промовив вiн i вiдвернувся.

— Дiзнаємося, — сказав Степан. — Я труситиму тебе доти, доки ти не скажеш все, що потрiбно.

— Ще й як труситимемо! — пiдтримав Василь товариша.

Аристарх зiтхнув.

— Що ж, ваша взяла, — сказав вiн. — Бачили бiля яру копичку торiшнього сiна? За десяток крокiв вiд неї i захована СТУПа.

Хлопцi перезирнулися.

— Щось я там нiякої копички не бачив, — зауважив Василь.

— Мабуть, не туди дивився, — вiдказав Аристарх. — Вона там, де бiля яру ростуть шипшиновi кущi. А тепер вiдпустiть мене!

Степан запитально поглянув на товариша.

— Вiдпустимо?

— Ще рано, — сказав Василь. — Ми повиннi спочатку переконатися, що вiн нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що i як, — i тодi видно буде.

Аристарх, незважаючи на своє жалюгiдне становище, iронiчно посмiхнувся:

— Хотiв би я побачити, як вам це вдасться. Драбина ж бо нагорi!