Гостi на метлi

Проте через кiлька хвилин друзям було вже не до смiху. Бiла хмаринка знизилася, потемнiшала, i з неї пiшов град. Спочатку вiн був маленький, розмiром з пшеничне зерня. Потiм з кукурудзяне. Нарештi на хлоп'ячi голови з сухим трiском посипалася льодяна квасоля. Вона боляче шмагала по головi, плечах, зашийку. Василь прикрив голову долонями, проте одна градина розмiром з голуб'яче яйце стукнула його так, що бiдолашний тiльки зойкнув.

— Тягни сорочку на голову! — крикнув йому Степан.

Стало трохи легше. Але незабаром у хлопцiв заболiли руки. Град духопелив по кiсточках пальцiв так, що лише статуя могла витримати щось подiбне.

— Може, втечемо? — простогнав Василь. — А пiзнiше знову повернемося. Ой!

— Не можна, — заперечив Степан. — Вона тодi… ой!.. втече разом з Танею!

— То що ж робити? — розгублено запитав Василь. Але тут одна градина так трiснула його по потилицi, що вiн одразу ж здогадався.

— Сiно! — вигукнув вiн. — Прикриємося сiном!

Степан висунув руку з-пiд сорочки i тут же скривився вiд пекучого удару. Все ж йому пощастило захопити чималий оберемок, i друзi накрилися ним з головою.

Тепер вони сидiли в СТУПi i вслухалися в те, як град з барабанним трiском гупає в стiни лiтального апарату, як щось вигукує розлючена баба-яга.

— Сама собi робить гiрше, — зауважив Степан. — То прикриває СТУПу вiд негоди, то насилає на неї град.

Мабуть, i Ядвiга Олiзарiвна подумала про це, бо невдовзi град припинився.

Друзi обережно висунули носи назовнi.

Над ними, наче нiчого й не трапилося, свiтило яскраве сонце. По небу, як i ранiше, лiниво пропливали легенькi хмаринки. Навколо зеленiла трава та кущi. I лише поблизу вiд СТУПи лежав товстий шар граду. Вiд нього здiймалася густа пара.

— Ну, чия взяла? — задирливо гукнув Василь. — Нi, такими штучками нас не вiзьмеш!

Ядвiга Олiзарiвна закусила нижню губу довгими, немов кабанячi iкла, зубами. Проте помовчала. Схоже було, що вона знову щось затiває.

Нарештi вона послала Аристарха за обiдом, а сама прилягла на копичку.

— Трохи посплю, — звернулася вона нiби до самої себе i одразу засвистiла носом. Але Степан весь час вiдчував на собi її важкий погляд з-пiд напiврозплющених повiк.

Баба-яга висвистувала носом, аж доки не повернувся Аристарх з закiптюженою каструлею. Ядвiга Олiзарiвна потягнулася, вийняла з неї два чималенькi шматки i переклала їх на лопухове листя. Потiм схилилася над каструлею, прошепотiла кiлька нерозбiрливих слiв i наказала Аристарховi:

— Решту вiднеси їм. А то ще жалiтимуться, нiби я їх тримаю голодними.

Аристарх пiдiйшов до СТУПи, простягнув каструлю i голосно побажав:

- Їжте на здоров'я!

Тодi нахилився до Степана i ледве чутно додав:

— Але як тiльки ви покладете це до рота — у вас страшенно заболять животи i закортить до кущiв… — вiн коротко гигикнув, мабуть, уявив собi таку веселу картину. — А там-то моя хазяйка вас i схопить!

— Що саме вiн мав на увазi? — поцiкавився Василь пiсля того, як Аристарх, ще раз голосно побажавши смачного, повернувся до копички.

— Треба подумати, — вiдказав Степан. — Гадаю, що вiн нас застерiгав вiд чогось.

— А я вже здогадався, — перебив його Василь. — Мабуть, ця старушенцiя зачаклувала обiд чи щось пiдсипала туди.

— Що саме?

— Мало що…

А баба-яга вiдвернулася вiд хлопцiв i, нiби нiчого й не трапилося, неохоче жувала свiй шматок. Схоже було на те, що її бiльш за все цiкавили хмаринки у небi, метелик, що безпечно пурхав над головою, далеке гудiння лiтака…

Врештi-решт Ядвiга Олiзарiвна мовби випадково перевела погляд на друзiв.

— А ви чого не обiдаєте? — запитала вона. — Гидуєте, чи що? Не бiйтеся, їжте. Це рагу з перепелiв. Аристарх наловив їх спецiально для вас.

— Атож, — пiдтвердив Аристарх i пiдморгнув хлопцям.

— Еге, так ми й накинемося на цю бурду! — насмiшкувато вiдгукнувся Василь. — А раптом ви щось пiдсипали в неї? Нi, краще обiйдемося без вашого обiду.

Ядвiга Олiзарiвна спересердя пожбурила свою порцiю далеко в кущi.

— Все одно ви колись та виберетеся звiдтiля. Зголоднiєте, чи спрага замучить.

— Ну, коли то ще буде! — безтурботно вiдгукнувся Василь. — За той час все може трапитися.

— Що саме?

— Ну… хоча б хтось iз дорослих надiйде.

— Не сподiвайся, тебе вiн не побачить. Я знову все заховаю вiд стороннього ока.

— То й ховайте. А ми знову щось придумаємо. Правда, Стьопо?

ЗВIЛЬНЕННЯ

А Степан в цей час уважно приглядався до СТУПи. На перший погляд, це була звичайнiсiнька собi старовинна ступа, яку вiн не раз бачив у районному музеї. Хiба що добре вiдполiрована i покрита лаком. Не вистачало лише товкача, чи як вiн там називається. Того, чим товчуть зерно. Та вiн i не потрiбен — виїмок в цiй СТУПI видовбано не для того, аби щось товкти…

От лише невiдомо, як нею керувати. Нiде не було нi важелькiв, нi кнопок. Гладенькi, до блиску зачовганi стiнки, таке ж гладеньке дно… Невже ця СТУПа й справдi слухається одного лише чарiвного слова?

Степан ще раз гарненько все обдивився i майже бiля самого дна помiтив невеличку заглибину. А в нiй — три химернi сучки, що швидше скидалися на маленькi гачечки для одежi. Пiд ними виднiлися такi ж вiдполiрованi бугорки.