Гостi на метлi

— Це Петько Чередник, — вiдповiла жiнка i сумовито посмiхнулася. — Вiн, либонь, був чи не слабкiший вiд мене. Проте тут штовхнув так, що я трохи не вилетiла за кадр. Не хотiв, бач, Петько Чередник, аби я навiть на фотокартцi стояла поруч з ним… — Жiнка тихо зiтхнула. — А вже про те, щоб стояти поруч з тими, хто в першому ряду — про це я навiть не мрiяла.

— Я теж стою на фотокартцi в останньому ряду, — призналася Таня. — I теж у третьому класi.

Чарiвниця лагiдно обняла Таню за плечi.

— Отаким було моє дитинство, — сказала вона. — Нi, я зовсiм не ображаюся на Петька Чередника чи будь-кого iншого. Але й збиткувань над собою теж стерпiти не могла… — Вона знову взялася за шитво. — I не думай, будь ласка, що тут нудно. Я багато чого вмiю, розбираюся в лiкарських рослинах, розумiю пташинi голоси. А тому, хто в цьому щось тямить, нудьгувати не доводиться.

I все ж з грудей доброї чарiвницi вирвалося зiтхання.

— Так що самотнiсть — не така вже й погана рiч. Особливо коли поруч з тобою маленький товариш — песик, вивiрка чи оленятко…

— Сорока набагато краща, — авторитетно виголосила сорока. — Залишайся з нами, Таню!

— Дуже вам вдячна, — сказала Таня. — Я подумаю. I, коли не буде iншого виходу, я…

Зненацька все навколо затремтiло i щезло. Перед Танею стояв Аристарх.

— Випий оце, — сказав вiн i простягнув дiвчинцi кухля. — Випий — i все забудеш. А тепер пiшли. На тебе чекають.

Так що невiдомо, чим би це все закiнчилося для Танi, коли б їй на допомогу не прийшли Василь iз Степаном.

Але Таня про це нiчого вже не пам'ятала. Тому вона повторила:

— Так, я спала.

— I нi з ким не воювала? — запитав Василь i знову засунув руку в торбинку з черешнями. — А може, ти втiкала вiд когось?

— Нi, — сказала Таня. — Я не воювала i не втiкала.

— Ну i ну, — розчаровано промовив Василь. — Чуєш, Стьопо, чим вона там займалася? Вона спала. Та я б на її мiсцi помер з нудьги!

Коли по совiстi, Степан теж не дуже повiрив її словам. Проте нi про що не розпитував. Лише час вiд часу уважно поглядав на дiвчинку. Щось загадкове появилося в її обличчi. Зрештою, це можна було якось пояснити: два днi, проведенi у баби-яги, мабуть, безслiдно не проходять.

— Може, ти щось приховуєш вiд нас? — знову взявся Василь за розпитування. — Може, з тобою трапилося щось таке, чому звичайнi люди не повiрять? То ти не соромся, скажи. Як не є, нам теж добре вiдомо, на що здатна ця зла бабушенцiя.

Таня заперечливо похитала головою.

— Нiчого зi мною не трапилося. Хоча… може, й трапилося. Ранiше я думала, нiби Ядвiга Олiзарiвна дуже зла. А тепер я переконана, що це не зовсiм так. Я думаю, що вона тiльки прикидається злою.

Василь здивовано втупився очима в дiвчинку.

— Стьопо, чуєш, що вона каже? Вона каже, що баба-яга чудова людина. Ет! А ми ж, можна сказати, життя своє вiддавали! I за кого, питається?

I обурений Василь вистрелив кiсточкою у напрямку чергового шурхотiння.

— Ой! — зненацька вихопилося у Танi.

З кущiв вигулькнув Аристарх. Вигляд у нього був такий грiзний i рiшучий, що хлопцiв, мов струмом, пiдкинуло з землi.

Степан миттю одягнув свого шолома. Василь не встиг — чорна кошлата торпеда збила його з нiг.

АРИСТАРХ

— Це тобi за льох! — зашипiв Аристарх, стаючи Василевi на груди. — Нi з мiсця! — попередив вiн, побачивши, що Степан нахилився за палицею. — Не руш, бо йому буде гiрше! А менi, власне, втрачати нiчого.

Степан закляк: гострi кiгтi Аристарха зупинилися в кiлькох сантиметрах вiд Василевого обличчя.

— Отак-то воно буде краще, — зауважив Аристарх. — А тепер давайте поговоримо, як розумнi iстоти. Значить, так: я його, — вiн кивнув на Василя, — вiдпускаю, а ви менi за це негайно приносите їсти. Ну як, згода?

— Згода! — поспiхом вимовив Степан. — Ми принесемо все, що завгодно, тiльки заховай кiгтi!

— Це можна, — згодився Аристарх. — Та дивися менi, не забудь перелити молоко у миску!

їв Аристарх так, що аж за вухами лящало. Все ж кусень хлiба i шматок шинки вiдклав убiк, а у Танi попросив хустину.

— Хазяйка теж не може сидiти на однiй травичцi, — сказав вiн i загорнув хлiб та шинку у хустину. — Що ж, бувайте здоровi!

Наступного ранку Степан виганяв корову до череди не сам. Поруч з ним iшли Василь i Таня.

— Тепер ми повиннi скрiзь бути разом, — сказав Василь. — Бо хто знає, чого вiд нього треба ще чекати!

Звiсно, вiн мав на увазi Аристарха.

На зворотному шляху вони почули якийсь незрозумiлий шум, що долинав з Чортового яру. Хлопцi мiцнiше стиснули в руках ломаки. I недаремно — через хвилину з яру вилiз Аристарх. З його рота стирчало кiлька стеблин кропиви.

Побачивши дiтей, Аристарх з вiдразою виплюнув кропиву.

— Ну й жалить же, проклятуща, — сказав вiн. — А ви чого витрiщилися на мене? Що, нiколи не бачили роботящого кота?

— Не бачили, — признався Степан.

— То подивiться… А все через вас!

— Чому це через нас?

— Бо пiсля вас лак у СТУПi пiшов трiщинами. Варто комусь iз людей без дозволу хазяйки забратися до СТУПи, як вiн одразу трiскається. А з трiщинами вона не полетить.

— А кропива навiщо?

— Новий лак потрiбен.

— З кропиви? — здивувався Степан.