Гостi на метлi

Степан гайнув до хлiву i повернувся з важкою залiзною скребницею, якою час вiд часу розчiсували корову Зiрку. Вiн щiльно притиснув її до Аристархової спини i потягнув до себе.

Шерсть i не думала пiддаватися. Скребниця вгрузла в неї, нiби плуг у кам'янисту землю.

Тодi Степан смикнув скребницю що було сили.

Бiдолашний Аристарх жалiбно нявкнув. На його очах виступили сльози.

— Що, боляче? — спiвчутливо запитав Степан.

— М-мм… — мугикнув кандидат у красенi.

— Може, не треба?

— Скуби, Степане, скуби! — наказав Аристарх, змахуючи лапою непрошену сльозу. — Скуби, не бiйся. Я тепер все витримаю!

ДОПОМОГА

На Аристархове щастя, в цю хвилину наспiла Таня.

Вона побачила, як страждає Аристарх, як Степан з Василем витирають мокрi чуби, i вдарила руками об поли.

— Та хiба ж так можна? — вигукнула вона. — Вiн вам що — корова?

Аристарх хлюпнув носом i осудливо скосив очi на Степана.

— От бачиш… Ех ти, а ще обiцяв з мене зробити красеня!

— Вiн же i хотiв так зробити, — зауважила Таня. — Тiльки не знав, як це робиться.

— А ти знаєш?

— Знаю.

Таня вийняла з свого волосся гребiнець i стала- обережно причiсувати ним розкуйовджену котячу шерсть.

— Ось як треба, — примовляла вона. — Одну ворсинку, iншу… Ну як — не боляче?

— Нi-i, — задоволене муркнув Аристарх. — Зовсiм не те, що у цих гицелiв. Продовжуй, будь ласка, в тому ж дусi.

Василь дивився, дивився i, врештi, не витримав.

— Так ти його й до Нового року не причешеш, — сказав вiн. — Може, йому все ж таки краще викупатися?

Iз Аристархової горлянки вирвався панiчний стогiн. Схоже, чаклунський кiт понад усе боявся купатися.

— А без цього не можна? — запитав вiн.

— Мабуть, нi, — вiдказав Степан. — Сам бачиш, стiльки з тебе лiзе шерстi. Чого доброго, ще й лисим станеш. А от викупаєшся — i шерсть одразу ж зробиться пухнастою.

— Як у Мурки?

— Навiть ще пухнастiшою.

Аристарх зiтхнув, немов перед стрибком з десятого поверху.

— Може… може, спочатку пiдемо до хазяйки? При нiй я i викупаюся… А вона, коли щось трапиться…

— А чого ж, можна, — згодилася Таня. — I поки хлопцi тебе купатимуть, я пiч побiлю. До речi, там я й шаплик бачила. Добрий шаплик, якраз для тебе.

Через якусь годину iз Горобцiв в напрямку самiтного будиночку вирушила колона. Василь iшов попереду. Вiн вiв важко навантаженого велосипеда. На кермi погойдувалося вiдро, в яке Таня поклала чавунець з крейдою, щiтки та ганчiрки. На багажнику хлопцi примостили кiлька обрiзкiв дощок i пакунок з провiзiєю.

Степан нiс глечика з молоком. Аристарх iшов поруч з ним i весь час попереджував:

— Гляди не спiткнися…

На його лапi висiв вузлик з милом та рушником.

Ядвiга Олiзарiвна, як i до того, зустрiла хлопцiв не дуже привiтно. В її очах проглядала настороженiсть. Лише тодi, коли слiдом за хлопцями у двiр увiйшла Таня, обличчя баби-яги посвiтлiшало.

— Ну, кажiть, з чим прийшли? — спитала вона. — Тiльки швидше, а то менi нiколи.

— Вони вирiшили нам допомогти, — сказав Аристарх. — Вiкно помити, пiч побiлити…

— Коли ви, звiсно, не заперечуєте, — додала Таня. — Ось бачите — я й крейду взяла, i щiтки теж…

— А оце навiщо? — баба-яга показала на дошки.

— Як навiщо? — подав голос Василь. — Схiдцi треба вiдремонтувати? Треба. А потiм я завiсу приб'ю до дверей.

Ядвiга Олiзарiвна похитала головою.

— I треба ж до такого додуматися… Та варто менi лише сказати, кому потрiбно — i поруч з цiєю хатою виросте справжнiй палац! З басейном i мармуровими сходами, зi слугами i верблюдами…

— Палац — це добре, — вiдказала Таня. — Але вiд того у хатi чистiше не стане, правда?

— Показуха всi цi вашi палаци, — бовкнув i собi Василь. — Окозамилювання.

Ядвiга Олiзарiвна кинула швидкий погляд на Василя.

— Не розумiю, що ти хочеш цим сказати.

— А чого ж тут не розумiти? Це коли помив руки з милом, а вуха все одно бруднi.

Ядвiга Олiзарiвна не витримала i засмiялася.

— Робiть, що хочете, — здалася вона.

— А я буду купатися, — оголосив Аристарх. — Хоч кiлька днiв поживу нормальним котом. Що ти на це скажеш?

Ядвiга Олiзарiвна лише руками розвела.

— О! Вони вже й тебе вмовили!

Робота закипiла. Таня пiдмела пiдлогу, зняла мiтелкою павутиння i заходилася бiлити.

Василь вовтузився з дверима. Цвяхи вiн тримав у ротi — вони стирчали, немов котячi вуса.

Степан принiс з рiчки два вiдра води i вилив її у шаплик. Третє вiдро вiн поставив на вогонь. Аристарх ходив слiдом за новим товаришем i важко зiтхав.

Ядвiга Олiзарiвна подалася до своєї СТУПи. Де та знаходилася, нiхто не знав, бо баба-яга, вийшовши за ворота, одразу ж розчинялася в повiтрi.

Але, мабуть, їй там працювалося не дуже, тому що вона раз по раз виникала на подвiр'ї.

— Як справи? — цiкавилася вона в Степана.

— Нормально, — вiдказував той. — Зараз нагрiється вода i можна буде купатися.

Вiд тих слiв Аристарх здригався i сумовито поглядав в бiк бузкових кущiв.

— Обов'язково з милом? — вже вкотре цiкавився вiн.

— Обов'язково.

— А без нього не можна?

— Не можна. Без мила не вiдмиєшся.

— Ну-ну, — чи то схвально, чи то осудливо промовляла Ядвiга Олiзарiвна i рушала до хати. По дорозi вона обережно обходила Василя, що завзято вимахував молотком перед дверима.