Гостi на метлi

- Є один! — втiшено вигукнула вона. — Є один, а зараз буде другий!

I мiтла знову почала набирати висоту.

СТУПА

Степан зупинився. Все, тепер, здається, вже не врятуватися. Але й плазувати перед цiєю страхiтливою чужачкою вiн теж не буде!

Степан випростався i вигукнув:

— Не боюся я тебе! I нiхто тебе не боїться!

I, не зводячи з баби-яги очей, смiливо ступив їй назустрiч.

— Стiй! — зненацька вiдчайдушним голосом зарепетувала баба-яга. — Замри, де стоїш!

Проте було вже пiзно. Степан вдарився колiном об щось, чого не бачило око. Сильний бiль примусив його зойкнути, проте вiн тут же замовк, бо перед ним несподiвано постала якась дерев'яна споруда, що була злегка притрушена сiном.

— Стiй, кажу тобi! — репетувала баба-яга так, що аж у вухах лящало. — Не рухайся! Вiдiйди назад!

Але Степан вже вiдгорнув сiно вбiк i стрибнув у глибоку, мов дiжка, виїмку у колодi.

Баба-яга у вiдчаї крикнула щось пронизливим, диким голосом i шугнула пiд хмари.

— Молодець, Стьопко! — вигукнув Василь. — Наша взяла! Тепер нехай вона потремтить перед нами!

Баба-яга зi свистом носилася навколо СТУПи. Божевiльна лють перекошувала її i без того страшне обличчя. Вона то вiдлiтала далеко вбiк, то блискавкою кидалася на Степана. Держално мiтли, здавалося, от-от протне йому груди. Проте в останню мить якась невидима сила вiдкидала мiтлу убiк.

— Ти краще iншого лови! — горланив Аристарх, котрий все ще кульгав на своїх трьох. — Другого хапай, поки вiн не взявся за ломаку!

— Так я вам i дамся! — зареготав Василь. Палиця вже була в його руцi. В кiлька стрибкiв хлопець дiстався до СТУПи i став поруч iз Степаном. — Тепер тiльки спробуйте пiдступитися до нас! Що, не можете?

На цей раз Ядвiга Олiзарiвна, схоже, змирилася з поразкою. Вона втомлено махнула рукою i спрямувала мiтлу на копичку сiна.

— Що ж, на цей раз ваша взяла, — визнала вона. — Вважайте, що сьогоднi вам пощастило. От лише не можу зрозумiти, звiдкiля ви дiзналися про iснування СТУПи? — А що хлопцi мовчали, то баба-яга повернулася до Аристарха. — Чи не ти їм розповiв про неї?

Аристарх завбачливо вiдiйшов на безпечну вiдстань.

— Я… я нiчого їм не казав, — стишеним голосом промуркотiв вiн i кинув прохальний погляд на друзiв. — Вони… самi звiдкись… мабуть…

— Це правда? — звернулася баба-яга до Степана.

— Звiсно, правда, — вiдказав Степан i сам здивувався з того, що говорить. Бо коли добре подумати, то кiт не зробив йому нiчого доброго. Швидше навпаки.

— Гаразд, — по паузi сказала Ядвiга Олiзарiвна. — Я потiм сама в усьому розберуся. А поки що вибирайтеся з СТУПи i швиденько бiжiть додому. Тiльки ж дивiться, щоб ноги вашої тут бiльше не було! Ну, чого сидите? Не бiйтеся, бiжiть, я вас не чiпатиму.

Василь посмiхнувся.

— А нам i тут непогано, — сказав вiн.

— Без Танi ми нiкуди не пiдемо, — пiдтримав його Василь.

Ядвiга Олiзарiвна удала, нiби дуже здивувалася.

— Без Танi? — перепитала вона. — Хiба ж ти не знаєш, що…

— Знаю, — перебив її Степан. — Знаю, що в тiй печi нiякого багаття й близько не було. Одна лише видимiсть. А насправдi ви її зiллям обкурюєте.

— I хочете зробити її своєю ученицею, — додав Василь.

Ядвiга Олiзарiвна вражено подивилася на нього.

— Шурхотун про це нiчого не знав, — мовила вона начебто до самої себе. — Отже… — вона погрозливо повернулася до Аристарха. — Отже, тiльки ти їм мiг про це розповiсти…

— Нi, не я! — перелякано верескнув Аристарх i знову кинув благальний погляд на Степана. — Не я!

— Хоча б тепер не бреши, — зневажливо кинула Ядвiга Олiзарiвна. — Що ж, доведеться тобi до кiнця життя заздрити найнiкчемнiшiй тварюцi. Чи пеньковi. I я тобi це обiцяю.

— При чому тут Аристарх? — втрутився Степан, знову ж таки незрозумiле для самого себе. — Ми його навiть розпитати як слiд не змогли.

— Вiн верещав, як недорiзане порося, — пiдтримав товариша Василь.

Тепер, схоже було, баба-яга здивувалася по-справжньому.

— Он як… — повiльно проказала вона. — А я на тебе таке було подумала!

— Нiчого, буває, - сказав Аристарх i гордовито випнув груди. — Я тримався мужньо. Вони вiд мене нiчого не дiзналися.

I вiн тихцем пiдморгнув друзям.

Ядвiга Олiзарiвна ласкаво погладила свого мужнього кота.

— Так вiддаєте Таню чи нi? — запитав Степан.

— Це моя справа, — вiдрiзала баба-яга. — Сама знаю, що менi з нею робити.

— Ну, тодi ми нiкуди звiдси не пiдемо, — оголосив Степан. — А коли не пiдемо, то й ви нiкуди не полетите.

— Пiдете, — зле посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. — Вилетите звiдсiля, як iз пращi. Тiльки тодi вже, мабуть, пiзно буде.

ЧАКЛУНСЬКI ХИТРОЩI

Вона звела зосереджений погляд на маленьку хмаринку, що саме пропливала над їхнiми головами. Потiм щось прошепотiла i почала робити руками енергiйнi рухи. Вгору — вниз — вбiк. Вгору — вниз — вбiк…

Василь, що уважно спостерiгав за її дiями, раптом розсмiявся.

— Поглянь-но, Стьопо, а старушенцiя, схоже, морзянкою шпарить.

I справдi, Ядвiга Олiзарiвна розмахувала руками точнiсiнько як сигнальник пiд час вiйськово-морського параду.