Гостi на метлi

— Про яку пiдступнiсть? — запитав Степан.

— Ось про яку, — вiдказав кiт i помацав гулю на лобi. — Хто, як не ти, людина, влаштував цю пастку з горщиком?

— Так ти ж сам надiв його на голову! Молоко треба було перелити в миску чи ще в щось, а не лiзти в горщик.

Аристарх недовiрливо втупився в Степана.

— То що ж виходить — я сам себе спiймав?

— Виходить, так.

— Он воно що… А чого ти сам не перелив його?

— Бо твiй голос наказав скласти все пiд кущем i йти геть.

Аристарх почухав себе за вухом i надовго замислився.

— Чудасiя якась, та й годi, — нарештi обiзвався вiн. — Коли б ти лише знав, як я вас, людей, ненавидiв ранiше! А от поговорив я з вами, пригостили ви мене раз, другий — i зненависть моя почала вивiтрюватися, мов дим iз труби. Чого б це, га?

Степан промовчав. Вiн думав лише про одне — як би його дiстатися до котячого зашийка. А ще ця новина про шолом…

— Здається, я починаю здогадуватися, — не чекаючи вiдповiдi, продовжував Аристарх. — Мабуть, це вiд того, що ви з самого початку ставилися до нас… ну, як до собi подiбних.

— Звичайно, — вiдгукнувся Степан. — Ми й не думали про вас… нiчого такого. Просто хотiли взяти над вами шефство, та й годi.

Аристарх насторожився.

— А це що за птах такий? — запитав вiн.

— I нiякий не птах… Тiльки ти все одно не зрозумiєш.

— Може бути, — погодився Аристарх. — Але я старатимуся.

— Ну що ж, — сказав Степан. — Слухай. У нас, пiонерiв, є такий обов'язок: допомагати всiм старим та хворим. Дров нарубати, принести води, збiгати до магазину чи за лiками… А тут ви прийшли. Дивимося — старенька бабуся i з нею голодний, худющий кiт. Ось Таня i каже: давайте вiзьмемо над ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це…

У Степана затремтiло пiдборiддя, защипало в очах. Вiн квапливо вiдвернувся.

Аристарх задумався.

— Ви, дiти, дивнi якiсь iстоти, — обiзвався вiн через хвилину. — Я навiть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидiти людський рiд, — все одно ти менi чомусь починаєш дуже подобатися. I коли накажуть видряпати тобi очi або зiштовхнути до урвища, — мабуть, я вже не можу цього зробити. В мене теж є своя совiсть…

Зненацька кiт скочив на рiвнi. Горблячи спину, став вдивлятися кудись в далечiнь.

— Здається, ще один гiсть завiтав, — зауважив вiн. — Не ображайся, але доведеться тебе зачинити…

Ляда з глухим стуком закрила отвiр. Земля тоненькими вкрадливими струмочками посипалася на долiвку. Стало так тихо, що Степан почув, як в глибинi льоху шкребуться жабенята.

БИТВА

Степановi здалося, нiби вiн сидить в цiй безпросвiтнiй темрявi цiлу вiчнiсть. Затим вiн почав розрiзняти далекi, приглушенi голоси. А ще через хвилю вiн мiг навiть визначити, кому вони належали. Оцей голос, що скидався на нявкання, без сумнiву, був голосом Аристарха. Цей, хриплий, мов каркання ворони, належав Ядвiзi Олiзарiвнi. А ось цей третiй голос — невже…

Зненацька до нього долинув звук метушнi, штовханина, чиєсь роздратоване буркотiння. Затим повiтря розiтнув пронизливий вереск Аристарха. I знову все затихло.

Степан зацiпенiв. Йому нестримно хотiлося хоча б одним оком поглянути, що там, нагорi, дiється.

Через якийсь час почулися кроки i збудженi вигуки. Вони все наближувалися, незабаром Степан мiг розрiзняти вже окремi слова.

— Тобi ще мало, еге ж? — допитувався на диво знайомий голос, i Степан мiг поклястися, що знає, кому вiн належить. — Теж менi герої — два на одного. Вiдпусти, кажу, а то гiрше буде!

— Ми ще побачимо… ой!.. кому гiрше буде, — вiдказав Аристарх. — Радiй, що сьогоднi я… ой!.. добрий, а то так легко не вiдбувся б.

— Зачини його i заходь до хати, — почувся вiддалений голос баби-яги. — А я поки що приготую примочку.

Ляда вiдчинилася, i на дно льоху опустилася драбина. По нiй неохоче зiйшов Василь. Потiм в отворi з'явилася розкошлана голова Аристарха.

— Туди тобi й дорога! — сердито мурмотiв вiн, облизуючи передню лiву лапу. — От i сиди тут до скону!

Здоровою лапою Аристарх висмикнув драбину нагору i грюкнув лядою. В льосi стало ще темнiше, нiж до того.

— Де ти, Стьопо? — запитав Василь. — Нiчого не бачу.

— Я тут, — озвався Степан. — Iди сюди.

Звiсно, погано, що його товариш теж потрапив у пастку. Проте, з iншого боку, i непогано. Удвох завжди можна щось та придумати.

Вони розшукали один одного в темрявi i вмостилися на оберемок соломи.

— Привiт, — сказав Василь таким голосом, начебто нiчого й не сталося. — Слухай-но, а чого цей котяра раптом зарепетував людським голосом? Невже тому, що я його так оперезав ломакою?

— Ти справдi потягнув його? — зрадiло поцiкавився Степан.

— Ще й як, — пiдтвердив Василь. — Ось помацай.

Степан намацав якийсь цурпалок.

— То палиця розкололася надвоє, - пояснив Василь. — Знатиме, як кидатися на людей… Тепер ти розказуй.

Коли Степан розповiв про все, Василь скрипнув зубами.

— У-у, звiрi! Я ж їх за це… я їх сам до печi вкину!

— I я теж знаєш як їх ненавиджу? — сказав Степан. — Та однiєю силою тут не обiйтися. Треба щось iнше придумати. Якусь хитрiсть, чи що.

— А ти вмiєш хитрувати? — поцiкавився Василь.

— Не знаю, — змушений був визнати Степан. — Мабуть, не дуже.