Гостi на метлi

З нижньої, найтовстiшої гiлки звисав мiцний мотузяний трап. Бiля верхiв'я був закрiплений штурвал, що невтаємниченому поглядовi здавався всього лише колесом вiд старого воза. I одному лише Василевi було вiдомо, якою цiною воно дiсталося туди.

Сьогоднi осокiр був капiтанським мiстком, а сам Василь — вiдважним капiтаном. — Зранку стояла чудова погода. Вiтру майже не було. Срiблясте листя сонно ворушилося над головою — точнiсiнько як крила далеких i величних океанських чайок. Чи навiть альбатросiв. Назустрiч неспiшно пливли кучерявi хмари.

Капiтан Потихонченко вже цiлу годину стояв на мiстку своєї бригантини i тримав у руках бiнокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними цукерками та iншими солодощами, зненацька провалювалася в западину мiж двома океанськими хвилями або стрiмко злiтала на пiняву вершину дев'ятого валу. I схоже, що он там, лiворуч по курсу, починає вимальовуватися берег нiким ще не вiдкритої землi.

Капiтан Потихонченко став гарячкове крутити окуляри бiнокля. Атож, так воно i є: лiворуч по курсу виднiлися високi пальми з гронами бананiв. Помiж двома найбiльшими хижами радiсно метушилися чорнi вiд засмаги туземцi з кiльцями в носi. Вони вивiшували величезне полотнище з написом: «Сердечний привiт прославленому мореплавцевi Василевi Потихонченку!» Маленькi туземочки збирали для врочистої зустрiчi оберемки запашних тропiчних квiтiв.

— Спустити шлюпку на воду! — металевим голосом вiддав команду капiтан Потихонченко. — Завантажити її шоколадними цукерками та намистом!

Але перед тим, як самому зiйти в шлюпку, кожен капiтан повинен уважно оглянути горизонт. Вiн повинен переконатися в тому, що кораблевi i його екiпажу нiщо не загрожує.

Василь повiв бiнокля лiворуч, праворуч — i раптом побачив Степана. Його товариш разом з Танею чимчикував до рiчки i, здається, щось їй доводив.

Капiтан Потихонченко опустив бiнокля на могутнi капiтанськi груди i докiрливо похитав головою. Теж менi жених та наречена! Ет, виховуєш Степана, виховуєш, а вiн…

По тому Василь знову пiднiс бiнокля до очей i побачив, як з-за кущiв вигулькнув здоровенний чорний кiт з бiлою налiпкою на носi. Кiт, здається, занявчав. А Степан злякано озирнувся в його бiк, пiдстрибнув, мовби його щось вжалило, i на мить випав з поля зору.

Василь повiв бiноклем слiдом за товаришем. I завмер, зачудовано пiднявши брови.

Танi бiля Степана вже не було. Замiсть неї стояла бабуся — збирачка лiкарських рослин. Та сама, що з котом Аристархом поселилася в самiтному будиночку.

«А Танька куди подiлася? — подумав Василь. — Дивина!»

Вiн почав водити бiноклем на всi боки, однак дiвчинки так i не побачив. Мабуть, шаснула до яру чи заховалася в кущах. Але з якого дива?

I тут Василь побачив, що Аристарх штовхнув його товариша з такою силою, що той ледь не заорав носом землю. Але трапилася ще одна чудасiя: Степан не образився, не полiз у бiйку, а понуро подався слiдом за старенькою.

Все це було надто пiдозрiло. Або скидалося на якусь незрозумiлу гру.

Василь зручнiше усiвся на гiлцi, обiперся об стовбур i став спостерiгати далi.

Трiйця мiж тим пiдiйшла до самiтного будиночка. Бабуся пiдвела Степана до льоху i владним жестом руки звелiла йому лiзти туди. I Степан слухняно полiз!

Потому Аристарх витяг драбину з льоху i влiгся бiля ляди. Старенька кинула йому кiлька слiв i подалася до хати.

А Танi, як i ранiше, нiде не було видно.

Василь опустив бiнокля i замислився. Дивнi речi почали творитися в їхнiх Горобцях. Кiт, котрому нiчого не варто впоратися з важкенною драбиною. Таня, що зникає невiдомо куди. Старенька бабуся, яка, мов у кiно, виникає на її мiсцi… А головне — переляк на Степановому обличчi! Хто-хто, а Василь добре знає, що його товариш не з лякливих. До того ж — навiщо тiй старiй зачиняти його в льоху?

Миттю щез кудись невiдкритий острiв з банановими пальмами, гостинними тубiльцями. Василь ковзнув вниз, поклав бiнокля до шафи, натомiсть прихопив складаного ножика, щоб по дорозi вирiзати замашну палицю.

Через хвилину вiн щодуху бiг до самiтної хатини.

«ТИ МЕНI ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ»

Аристарх зручнiше вмостився бiля ляди i поглянув на Степана.

— Ти вже думав, що врятувався, так? — насмiшкувато запитав вiн. — Нi, вiд нас не врятуєшся! Це неможливо. Коли, звiсно, не носити на головi отого… ну, те, що ви, люди, натягаєте на голову, коли ганяєте по льоду кривими палками м'яча.

— Хокейний шолом, — пiдказав Степан i ледь не пiдстрибнув з радощiв: вiн же в нього висить в коморi! I у Василя теж є свiй шолом. Адже вони грають за збiрну класу з хокею.

— От-от, — пiдхопив Аристарх. — Я сам ще не перевiряв, але нас вчили, що вiд такого шолома чаклунськi накази i намови вiдлiтають, мов той горох вiд стiни… Е-е, а чого ти зрадiв? Думаєш, коли дiзнався про це, то вже i врятований? Хе-хе, того шолома ще дiстати треба, а як ти його дiстанеш? В льосi вiн, як ти сам переконався, не валяється, а з льоху ти вже нiколи не виберешся. Так що краще поговоримо про щось iнше, — додав кiт голосом, що не обiцяв нiчого доброго. — Давай поговоримо хоча б про людську пiдступнiсть.