Гостi на метлi

— Ет! Не кажи. Вигадки вони, всi твої казки. А от в пiдручнику — найсправжнiсiнька дивовижна правда. Нi, ти лише послухай: «З пункту А до пункту Б одночасно вирушають два мандрiвники…» Цiкаво, чи не так? Бо нiкому не вiдомо, що ж це за пункти А i Б. А потiм, хiба не цiкаво поламати голову над тим, з чим саме вони вирушили? Може, з якимось важливим донесенням? Про мiжнародне становище домовикiв, наприклад. Або повертаються вiд своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусинi гостинцi?

— Люблю, — визнав Степан. — Але ж задачi пишуться не для читання! Вони пишуться для того, щоб їх вирiшувати.

Проте Шурхотун його навiть не дослухав.

— Це вже мене не цiкавить, — сказав вiн. — От краще-но послухай, про що йдеться в iншiй задачi: «До одного басейну вливається вода з двох труб…» Ну то як? Хiба ж це не цiкава задача, га?

— Не знаю… — нерiшуче вiдказав Степан. Вiн понад усе боявся задач про труби, з яких витiкала вода. — Чим же вона тобi така цiкава?

— А тим, що я ще нiколи не бачив стiльки води! Бо ти або твiй батько принесете вiдро-iнше — i все. А тут вiдкриваєш пiдручника — тече, тече вода. Вiдкриєш завтра — те ж саме. Пiслязавтра — i не думає переставати. Отут вже хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона i справдi потече? Уявляєш, який-то потiк ринув би на твою голову з книжкової полички! От i тягнеш того пiдручника на пiдлогу…

Несподiвано Шурхотун замовк i почав терти скронi долонями.

— Я ж не про це збирався сказати… — розгублено забурмотiв вiн. — Гай-гай, вже не пам'ять в мене, а чистiсiньке тобi решето! То про що ж я збирався запитати?

— Не знаю, — вiдповiв Степан. — А от ти менi краще скажи, чому це я тебе жодного разу не бачив?

— Так вже заведено, — пояснив Шурхотун. — Ми, домовики, народ скромний. Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу.

— А чому ж тодi ти показався зараз?

— А я й не показувався. Це в тебе очi стали iншими. Напевно, ти пив зiлля Ядвiги Олiзарiвни. I не раз. Чи не так?

— Так, — згодився Степан.

— От бачиш. А хто його пив хоча б двiчi… Ага, ось про що я хотiв запитати! Скажи, будь ласка, як це тобi вдалося вiдпроситися додому?

— А я не вiдпрошувався, — сказав Степан. — Просто Аристарх послав мене за молоком i бутербродами.

Шурхотун вiдсахнувся.

— Як Аристарх? — прошепотiв вiн. — А Ядвiга Олiзарiвна? Хiба не вона вiдпустила тебе?

— Нi. Вона, мабуть, i не здогадується, де я.

Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кiсточки затрiщали.

— Он воно що… Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона погана, так? Зла, кровожерна?

— Навпаки! — вигукнув Степан. — Вона гарна i добра. Вона дбайлива. I Аристарх також.

— Ти сам так вважаєш?

— Звичайно, сам!

— Не поспiшай, Степанку, — попрохав Шурхотун. — Прислухайся до себе, може, тобi хтось iнший це пiдказує?

Степан замовк.

— Здається, сам, — сказав вiн через хвилину. — Та хiба ще отут-о, — вiн поклав долоню собi на груди, — нiби хтось сидить i нашiптує: «Вона добра, добра…»

З Шурхотунових вуст злетiв стогiн.

— Поганi твої справи, — з болем вимовив вiн. — Ти навiть не уявляєш, якi в тебе поганi справи!

— Чому поганi?

— Тому, що ти вже не зовсiм людина.

— Я? Не людина? — вражено перепитав Степан.

— Так, Степанку, — сумно зiтхнув Шурхотун. — Вони вже почали командувати тобою, розумiєш? Вони примушують тебе мислити i говорити так, як їм вигiдно. А не сьогоднi-завтра ти робитимеш все, що вони тiльки накажуть. Ой, Степанку, Степанку, як же нам тепер бути? I найстрашнiше те, що тобi вже нiхто не допоможе. Навiть батько не допоможе. Хiба що…

I Шурхотун надовго замовк.

— Гаразд, — сказав вiн нарештi. — Так тому й бути. Я вже пожив на цьому свiтi бiльше, нiж достатньо… Ану, дитино моя, нахилися ближче!

— Навiщо?

— Так треба. Нижче, нижче нахили голову. Ось так. I очi заплющ.

Домовик забубонiв щось незрозумiле. Тодi натис на Степановi повiки пальчиками, провiв по скронях…

— Тепер можеш розплющити очi, — дозволив вiн. — Ну як — згадав, що з тобою трапилося?

Степан слухняно розплющив очi, i в ту ж мить йому перехопило подих.

— Дiдусю! — вигукнув вiн i зiскочив з лiжка. — Завтра баба-яга збирається Таню посадити до печi! Уявляєте — Таню до печi! Живу людину! Нi, треба її негайно рятувати!

Шурхотун жалiбно захлюпав носом.

— Гай-гай, Степанку! Таня Танею, але ти й про себе подумай…

— Не хочу про себе! Зараз… зараз я розбуджу тата з мамою i розповiм, що з нами трапилося. А вже тато щось та придумає!

Шурхотун сумно похитав головою.

— Нiчого з цього не вийде, — зауважив вiн.

— Чому це не вийде?

— Тому, що тобi нiхто не повiрить.

— Це менi не повiрять? Менi, своєму синовi?

— Тобi, кому ж iще. Ану, згадай, чи повiрили вони, коли ти побачив Ядвiгу Олiзарiвну в бiнокль? Повiрили?

— Нi…

— Тож-бо й воно. Скажуть, що ти все вигадав… Та коли навiть i повiрять, то навряд чи зможуть чимось допомогти. Боротися з бабою-ягою може лише той, хто не раз i не два пив її чарiвне зiлля. А крiм тебе, Степанку, його не пив нiхто.

— Тодi виходить, що тiльки я можу боротися з бабою-ягою, — сказав Степан.

Шурхотун болiсно посмiхнувся.

— Виходить, що так. Але ж ти всього лише маленький, слабкий хлопчик.