Гостi на метлi

— Не давись, — зауважила мати. — I пiсля вечерi заглянь до Василя. Вiн до тебе вже двiчi забiгав.

— М-мм… — мугикнув у вiдповiдь син i закивав головою.

— Я йому дозволила взяти бiнокля, — продовжувала мати. — Хай, думаю, пограється, доки мого сина носить невiдомо де…

Проте Степан майже не чув матерi. Внутрiшнiй голос кота Аристарха аж надривався вiд обурення. Степан вибрав слушну хвилинку i, як тiльки мама вiдвернулася, перелив молоко в горнятко i прожогом вискочив у двiр.

«Швидше неси! — пiдганяв його невтомний внутрiшнiй голос. — Та швидше ж, кажуть тобi!.. Втiм, можеш залишити все ось за цими смородиновими кущами. А тепер iди собi геть i не озирайся. I затям: нiчого ти не бачив i не чув. Iнакше буде то…»

На цьому внутрiшнiй голос замовк. Краєм ока Степан встиг помiтити, як вiд яру до смородинових кущiв промайнула чиясь чорна тiнь. Потiм звiдтiля долинуло задоволене плямкання i зовсiм не котяче гарчання. Мабуть, внутрiшнiй голос разом з своїм господарем взялися до вечерi.

А через кiлька хвилин у дворi пролунав здивований i трохи наполоханий мамин голос. Степан вискочив з хати.

Двором, попiд лiсою, очманiло гасав здоровецький котяра. Замiсть голови на ньому була руда полив'яна куля. Пригледiвшись, Степан упiзнав у нiй горнятко, в яке кiлька хвилин тому наливав молоко.

А чорний кiт наче з глузду зiйшов. Вiн робив стрiмкi повороти, стрибки, крутився колесом, з розгону падав на спину i дряпав поливу гострими пазурами. З горнятка долинало приглушене нявкання.

— Та це ж Аристарх! — мимоволi вихопилося у хлопця.

Вiд того вигуку Аристарх пiдстрибнув мало не до стрiхи. Потому описав по двору стрiмке коло i з розгону врiзався в молоденьку липку, що її Степан посадив торiк в день маминого народження.

Липка похитнулася. На всi боки полетiли полив'янi черепки, а звiльнений Аристарх з криком «мня-а-ма!» рвонув у бiк самiтного будиночка.

ШУРХОТУН

Серед ночi Степан прокинувся. Йому здалося, нiби по кiмнатi хтось ходить. Вiн розплющив очi, обережно пiдвiв голову — i сон йому наче рукою зняло.

Вiд вiкна через кiмнату пролягала мiсячна дорiжка. I по нiй, заклавши руки за спину, в задумi прогулювався маленький бородатий дiдусь.

— Прийшла скорбота — вiдчиняй ворота, — бурмотiв вiн хрипкуватим голосом. — А тi ворота, мiж iншим, не завадило б i змастити трохи… Нi, щось я знову не про те… — Дiдусь зупинився i потер скронi крихiтними долоньками. — Ах, так, я про скорботу… Нiяк не можу зрозумiти, чому вони його вiдпустили. I запитати нi в кого. Невже пожалiли хлопця? От було б здорово! Але нi, на таке вони не здатнi… А бiдна дитина спить i навiть не уявляє…

— Я не сплю, — мимохiть вихопилося у Степана.

Дiдусь перелякано зойкнув i щез. Лише на тому мiсцi, де вiн тiльки-но стояв, повiльно спадав стовп мiсячної куряви.

Деякий час в кiмнатi панувала насторожена тиша. По тому тремтячий голос стиха зауважив:

— Ой, Степане, як ти мене налякав! Ну хiба ж так можна? В мене ледь серце не вирвалося з грудей!

Степан ладен був заприсягтися, що i його серце збиралося вчинити те ж саме. Проте переляк щез так швидко, як i з'явився. Бо коли хтось переживає за тебе, — це свiдчить, що вiн не збирається зробити тобi нiчого лихого. А якщо так — то чого тодi його боятися?

— Та я ж ненавмисне, — сказав Степан, не зводячи погляду з кутка, де щез дiдусь. — А ти хто?

Невiдомий завовтузився за буфетом i вiдповiв:

— Я Шурхотун. Чув про такого?

— Нi, — визнав Степан. — Не доводилося.

— Он як… — в голосi незнайомця вчувалася легка образа. — I не бачив мене?

— Не бачив.

— I не лаяв?

Степан мимоволi посмiхнувся.

— Звiсно, нi, — сказав вiн. — Як же можна лаяти того, про кого нiколи не чув?

— I то правда, — по довгiй паузi згодився незнайомець. — Та можу присягнутися чим завгодно, що ти не раз лаяв мене. I навiть не десять. А все з-за отого пiдручника з арифметики.

Дiйсно, з цим пiдручником час вiд часу коїлося щось дивовижне. Увечерi, наприклад, Степан покладе його до портфеля, а вранцi загляне — немає пiдручника з арифметики! Вiн, виявляється, чомусь лежить пiд столом. Або поставить його на книжкову поличку i гайне надвiр. А коли повернеться — знову немає пiдручника! Лише пiсля довгих розшукiв вiн знаходився пiд лiжком чи буфетом.

— То я його тарганю, — признався Шурхотун. — Ти не дуже гнiваєшся на мене за це?

Дiдусь вибрався з-пiд буфету. Затим перебiг через кiмнату i спритно, наче вивiрка, видряпався на тумбочку, котра стояла в узголiв'ї Степанового лiжка. Тодi звiсив ноги i заходився дригати ними в повiтрi.

— Не сердься, — ще раз попрохав вiн.

— А я i не збираюся сердитися, — вiдказав Степан. — Я лише не розумiю, навiщо вiн тобi здався?

Шурхотун запрацював нiжками ще завзятiше.

— Як би тобi сказати… Розумiєш, я люблю читати про всiляку дивовижну всячину.

Степан здивувався.

— Та що ж цiкавого може бути в пiдручнику з арифметики? — запитав вiн. — Хiба що коли вiдповiдь сходиться. Ти б краще казки брав. Отам iсторiї так iсторiї!

Шурхотун зневажливо махнув рукою.