Гостi на метлi

Аристарх позiхнув, поклав на переднi лапи свою важку, кошлату голову i солодко засопiв.

Степан вiдчув, як i його починає долати якась байдужа, лiнива знемога. Мабуть, в те, що вiн випив, баба-яга пiдмiшала сонного зiлля.

Але спати не можна було нi в якому разi. Треба рятувати Таню! Треба дiстатися до Горобцiв i попередити всiх, яка страшна небезпека нависла над нею!

Степан з зусиллям розплющив очi i озирнувся.

Льох був глибоким, сирим i майже порожнiм. Лише в кутку лежав чималий оберемок соломи.

Тодi Степан перевiв погляд на ляду, примiряючись, як би дотягнутися до неї без драбини. Нi, навряд чи це вдасться. До того ж i кiт лише прикидається, що спить. А насправдi — ось вiн напiврозплющив одне око… Так що про люк треба поки що забути. Треба шукати iнший вихiд.

А що, коли зробити в стiнi пiдкоп? О, це було б здорово, але як ти його зробиш? Ет, коли б то знайшлася хоч би поганенька лопата!

Степан почав кружляти пiд стiнами, роблячи вигляд, нiби просто прогулюється. Вiн наполохав двох чи трьох жабенят, що невiдомо як потрапили сюди. Вiн знайшов двi ганчiрки, вiд яких тхнуло мазутом, i одну трухляву клепку. Бiльше в льосi нiчого не було. Нiчогiсiнько. Нi лопати, нi совка, нi бодай завалящого шматка залiза.

— I чого б я ото гасав, мов на пожежi? — почувся насмiшкуватий голос Аристарха. — Думаєш, я не знаю, що тобi потрiбно? Знаю. Але те, що ти шукаєш, я прибрав ще вчора увечерi.

Степан, захоплений зненацька, нiчого на те не вiдповiв. Вiн знову усiвся на оберемок соломи, обiйняв руками колiна i замислився, з останнiх сил вiдганяючи причепливу дрiмоту. Так, здається, власними силами звiдсiля не вибратися…

Але й сидiти склавши руки теж не можна. Село навiть не знає, яка небезпека загрожує їм з Танею. Тут все залежить вiд Степанової винахiдливостi, кмiтливостi i хитрощiв… Стривай-стривай, а що, коли i справдi пуститися на якiсь хитрощi? О, це було б здорово!

Проте, як вiн не старався, нiякi хитрощi в голову не приходили. До того ж страшенно захотiлося їсти, навiть пiд ложечкою засмоктало… А час собi iшов та йшов, сонячнi промiнцi вже давно перейшли з пiдлоги на стiну. А це означало, що сонце почало сiдати за обрiй.

I тодi Степан сказав перше, що спало на думку:

— Слухай, Аристарху… Що б ти хотiв отримати за те, аби випустити мене звiдсiля?

Аристарх подивився на бранця одним оком i з досадою поморщився:

— Пiдкупити хочеш? Нiчого в тебе не вийде. Спи краще.

— Еге ж, спи, — не втримався Степан. — Хiба заснеш, коли їсти хочеться?

Аристарх розплющив обидва ока i поглянув на сонце.

— Твоя правда, — згодився вiн. — I справдi, не завадило б щось пожувати… Ти ось що: сиди тихо i не здумай вчинити якусь дурницю. Все одно з того нiчого не вийде. А я тим часом пiду на розвiдку.

Як тiльки кiт вiдiйшов вiд ляди, Степан почав вiдчайдушне пiдстрибувати, намагаючись вхопитися руками за край отвору. Проте все було даремно. Тут навiть Льонько Гармаш, чемпiон школи iз стрибкiв у висоту, не мiг би нiчого вдiяти.

Аристарх невдовзi повернувся з двома мисочками в лапах. Меншу, перехнябившись над отвором, вiн подав Степановi, а з бiльшої взявся хлебтати сам.

Степан теж сьорбнув з мисочки. I одразу ж сплюнув. Гидота якась. Гiрка й терпка, що аж щелепи звело. Нi, такого вiн не їстиме, навiть коли вмиратиме з голоду.

— Що, не подобається? — вилизуючи свою мисочку, насмiшкувато поцiкавився Аристарх. — Нiчого не вдiєш, доведеться їсти. Iншого обiду в нас все одно не буде.

— Сам їж, — сказав Степан, продовжуючи вiдпльовуватися.

— А що, можу й з твоєю порцiєю впоратися, — вiдказав Аристарх. — Давай-но її сюди.

Степан з вiдразою спостерiгав, як кiт вилизує i його мисочку. Врештi не стримався i запитав:

— Ви що ж це — лише таку гидо… таке i їсте?

— Уммгу-мм… — пiдтвердив Аристарх i облизався. — Але не завжди. Iнколи на мою хазяйку, розумiєш, щось находить, i тодi вона починає вважати себе вегетарiанкою. Всiлякi там вiдвари з трав, настої… Мало того, що сама їх хлебче, так ще й мене змушує. Каже — корисно для здоров'я, їй, може, й корисно, а от менi… — Аристарх поставив мисочку на землю i невiдомо кому пожалiвся: — А що я можу зробити один? Нiчогiсiнько. Мене ж будь-яка птаха за верству розгледить. А вночi вже не до полювання. Доводиться разом з хазяйкою займатися всiлякими чаклунськими справами…

ПIДКУП

— Отаке-то життя, — докiнчив Аристарх, задумливо втупившись у сонячну пляму, що повiльно сповзала по стiнi льоху. — У вас, людей, кажуть, в цьому вiдношеннi зовсiм iнакше. Правда?

— Правда, — згодився Степан.

— От ти, наприклад, що б з'їв у першу чергу?

— Степан замислився.

— Ну… багато б чого… Мабуть, для початку я випив би кухоль холодного молока.

— Молока? — перепитав Аристарх i жадiбним поглядом впився в Степанове обличчя. — Я чув, що це смакота надзвичайна, але ще жодного разу не куштував. А як воно виглядить, це саме молоко?

— Звичайнiсiнько, — вiдказав Степан. — Бiле i смачне. Можна пити його вiдразу ж пiсля доїння. Таке молоко називається парним.

— Зрозумiло, — сказав Аристарх i облизнувся.