Гостi на метлi

Степан вимкнув нiчника i знову влiгся у лiжко. Вже крiзь дрiмоту знову почув чиїсь легкi, обережнi кроки. А ще — жалiсливе буркотiння. Так мiг бурмотiти лише Карлсон, що живе на даху, та й то у мультфiльмi. Степановi навiть здалося, нiби цей хтось, схожий на Карлсона, пробуркотiв над самiсiньким його вухом: «Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе… Ох, яке лихо!»

«Що за лихо?» — хотiв було запитати Степан. Проте очi йому вже мiцно стулилися, а вуста злиплися так, нiби їх змазали медом.

Через хвилину вiн мiцно спав.

ЯДВIГА ОЛIЗАРIВНА

Рано-вранцi Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зiрку. На зворотному шляху, бiля Чортового яру, на нього чекала Таня.

— Ну то як — пiдемо до бабусi чи нi? — запитала вона.

— Щось не хочеться, — вiдказав Степан. — Та й нiколи. Колись пiзнiше.

Сьогоднi йому було не до старенької. З голови нiяк не виходив таємничий нiчний голос. Кому вiн мiг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та нi з ким. Батько ще вдосвiта поїхав на роботу, Василя теж немає — подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нiчогiсiнько.

— Але ж ми вирiшили взяти над нею шефство, — не вгамовувалася Таня. — Чи ти забув про це?

— Нiчого я не забув, — роздратувався Степан. В головi з'явилася було якась ще неясна думка, але вiн нiяк не мiг її спiймати. А все через це базiкання.

— Пiдемо, Стьопо-о… — не вгавала Таня. — Ну пiде-емо…

— Та вiдчепись ти вiд мене! — з серцем вигукнув Степан i вiдштовхнув Таню.

Дiвчинка не втрималася i впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її ображено затремтiли, Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши кудись за Степанову спину, хутко пiднялася, поспiшно витерла очi i зашепотiла:

— I треба було тобi штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака якийсь.

Степан озирнувся. По той бiк яру стояла вчорашня бабуся i не вiдривала вiд них зацiкавленого погляду. Поруч з нею сидiв Аристарх i водив кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над самiсiнькою його головою.

— Добридень, бабусю! — гукнула Таня. — Ви не думайте… це ми просто так гралися. А до вас можна в гостi?

Старенька кивнула головою, i Таня мерщiй подалася до яру. Миттю перебралася на другий бiк, озирнулася на Степана i махнула рукою:

— А ти чого стоїш? Йди сюди!

Степан нерiшуче зробив один крок, другий i знову зупинився. В нього було таке вiдчуття, нiби його розривають якiсь дивнi, протилежнi сили. Одна тягне додому i шепоче переляканими словами нiчного гостя: «…аби ти знав, яке лихо чекає на тебе…» Iнша тягне слiдом за дiвчинкою, туди, де над краєм урвища стоїть незнайома, власне, бабуся i дивиться на нього загадковим, неклiпним поглядом, вiд якого по спинi забiгали холоднi мурашки.

Друга сила перемогла.

Коли вiн перебрався через яр i пiдiйшов до старенької з котом, Таня промовила:

— Знаєш, Стьопо, що тiльки-но сказала бабуся? Вона сказала, що хотiла б показати нам щось надзвичайно цiкаве. Таке, що ми зроду ще не бачили… Ой! — несподiвано вигукнула вона i сплеснула в долоньки. — Ми ж так i не запитали, як вас звуть!

— Кличте мене Ядвiгою Олiзарiвною, — вiдказала бабуся.

Таня здивовано поглянула на неї.

— Дивне якесь у вас iм'я, — сказала вона. — В нашому селi такого ще не було.

— Це воно в мене зараз таке, — пояснила старенька, i дивна посмiшка ковзнула по її тонких вустах. — А ранiше я Катериною Трохимiвною звалася.

З несподiванки Таня навiть рота забула закрити.

— А… хiба можна мiняти своє iм'я?

— Як бачиш, можна, — вiдказала старенька i знову загадково посмiхнулася. — А iнколи навiть необхiдно.

— Нiколи не чула про таке, — визнала Таня. — Нам наша вчителька…

— Ня-ав, — несподiвано подав голос Аристарх i потерся об колiно старенької. Та пильно подивилася на нього i повернулася до дiтей:

— Як ви думаєте, що тiльки-но сказав менi Аристарх? — запитала вона i, не чекаючи вiдповiдi, сама ж вiдказала: — Вiн сказав, що пора вже йти.

— Та хiба ж можна зрозумiти, що кажуть коти? — запитала Таня.

— Iнколи це вдається, — скромно призналася старенька. — Нумо наввипередки!

— Ви i це вмiєте? — вражено запитала Таня. Вона, здається, тiльки те й робила, що дивувалася. — А я думала, що в вашому вiцi можна лише ходити. Та й то з цiпком.

— Мiй вiк менi не заважає, - вiдказала старенька, i щось недобре почулося в її голосi. — Ну, раз… два… два з половиною… Вперед!

Вона пiдхопила рукою заполу довгої рясної спiдницi i задрiботiла так швидко, що Таня вiдстала з самого початку. Слiдом за нею широким скоком подався Аристарх.