Гостi на метлi

Не подобалося все це Степановi, ой, як не подобалося! I котяче нявкання, i невловимо-таємничi посмiшки Ядвiги Олiзарiвни. Не подобалося навiть нове її iм'я. Але Степан нiчого не мiг з собою подiяти. Щось неухильно пiдштовхувало його вслiд за всiма. Ось вiн уже обiгнав кота Аристарха, ось вже Таня зовсiм поряд. Проте й вона за якусь мить лишилася позаду, а все та ж незнайома сила штовхала його далi й далi. Вiдстань мiж ним i Ядвiгою Олiзарiвною блискавично зменшувалася. Степан вже наздоганяв її, з жахом вiдчуваючи, що ноги його зовсiм перестали торкатися землi.

Все ж Ядвiга Олiзарiвна встигла добiгти до самiтної хатини першою. Вона стрiмко шмигонула в дверi, i в ту ж мить в хатi спалахнуло слiпуче сине полум'я. За Степановою спиною перелякано скрикнула Таня, їй у вiдповiдь глузливо занявкав Аристарх. Проте Степан навiть озирнутися не мiг. Все та ж незрозумiла сила винесла його на ганок, самi собою розчинилися перед ним дверi. Степан влетiв до низької, закiптюженої кiмнати i, неначе вкопаний, зупинився бiля порога.

В кiмнатi панувала напiвтемрява. Праворуч, бiля маленького пiдслiпуватого вiконця, стояла широка лава з товстих неструганих дощок. Поруч з лавою — приземкуватий, з численними слiдами потьокiв, стiл. На ньому купчилися якiсь горнятка, макiтерки, сковорiдки та мисочки, лежали снопики прив'ялих трав. Вiд них iшов густий, аж млосний, дух.

Лiворуч майже половину кiмнати займала облуплена пiч. В нiй весело потрiскувало багаття. Його сухий жар докочувався до Степанового обличчя.

Але не це вразило Степана. Вiн не мiг вiдвести погляду вiд потвори, що, зiпершись на обгорiлий рогач, сидiла за столом, її гачкуватий нiс майже сягав пiдборiддя, волосся стирчало на всi боки, а губи поторочi сiпалися, як у собаки, що от-от вчепиться в ногу.

Врештi потороча, яка до того сидiла непорушне, стукнула по пiдлозi держаком рогача i повернулася в його бiк. Степана нiби морозом хтось обсипав: перед ним сидiла та, котру два днi тому вiн побачив у бiнокль…

— Вибачте, — пробелькотiв Степан. — Я не хотiв сюди… А де ж Ядвiга Олiзарiвна?

— Ядвiга Олiзарiвна сидить перед тобою, — вiдповiла потороча. — Що, не впiзнав?

ВОГОНЬ У ПЕЧI

Скрипнули дверi, i до кiмнати на заднiх лапах увiйшов Аристарх. Переднiми вiн пiдштовхував знесилену Таню.

— Що ж, дорогi гостi, — почала Ядвiга Олiзарiвна хрипким голосом, — прошу до господи, коли вже самi напросилися. Можете навiть сiсти. Та не на лаву, не поруч зi мною — а на пiдлогу, ближче до печi. Що — припiкає, чи не так? Та це лише початок, все ще попереду. Уявляєте, як то воно буде, коли я вас трiшечки посолю, посиплю перцем i запхну всередину?

I Ядвiга Олiзарiвна зареготала так, що аж шибки забряжчали. Вона пожадливо потерла одна об одну долонi з довгими кiстлявими пальцями, що бiльше скидалися на пазурi великого хижака.

— Хвилиночку уваги, — несподiвано заговорив Аристарх чистiсiнькою людською мовою. Вiн вийшов на середину кiмнати, низько вклонився дiтям i вiдставив задню лапу точнiсiнько так, як це роблять у кiнофiльмах мушкетери при зустрiчi з красунями. — Коли не помиляюся, ми ще не вiдрекомендувалися один одному. Отже, — вiн пiдкрутив вуса, — перед вами кiт Аристарх, що, як бачите, вмiє володiти людською мовою. Крiм того, вiн вивчив також тисячу чотириста двадцять дев'ять всiляких капостей та пiдлот, вiд показування язика i аж до видряпування очей, в чому ви ще матимете можливiсть пересвiдчитися… А оце, — Аристарх знову вiдставив задню ногу i помахав обрубком хвоста, — оце моя хазяйка, старша чаклунка Ядвiга Олiзарiвна, яку людство бiльше знає пiд iменем баби-яги. Можете повiрити на слово, що на землi немає жодного, м'яко висловлюючись, некрасивого вчинку, на який би вона була нездатна.

I кiт Аристарх з диявольською посмiшкою подивився на непорушних дiтей.

— А вам представлятися не треба, — вiв вiн далi. — Нам i без того вiдомо, що оцей представник чоловiчої статi має дванадцять рокiв i мiж людьми носить iм'я Степана Коваленка. Дiвицi ж, Тетянi Грушко, стукнуло одинадцять. Отже, запишемо…

Звiдкiлясь в його лапах з'явився чорний блокнот, i кiт почав щось креслити в ньому кiгтем.

— Значить, так: Степан Коваленко i Тетяна Грушко. Прибули дев'ятого липня три тисячi вiсiмсот п'ятдесят восьмого року. Мета прибуття — перетворення в копчену продукцiю.

I Аристарх облизнувся.

— Кинь блазнювати, — зупинила його баба-яга i стукнула рогачем по долiвцi. — Хоча, звичайно, ти правильно сказав про копчену продукцiю. I хтось iз вас стане нею завтра по обiдi, а хтось — трохи пiзнiше. Чуєте — завтра по обiдi! — Баба-яга подивилася на завмерлих дiтей таким поглядом, нiби уявляла, який вигляд вони матимуть завтра по обiдi. — Проте є ще один вихiд, — продовжувала вона. — I якщо ви дiти розумнi, то ним скористаєтеся. Розкажiть, кому й що ви зробили поганого, i я, так тому бути, помилую одного з вас… Хто почне першим — ти, дiвчинко?

Таня дивилася на бабу-ягу круглими очима.

— Ви, бабусю… мабуть… жартуєте, еге ж? — затинаючись, почала вона.

— Звiдкiля це ти взяла?