Гостi на метлi

— А ще є топлене молоко. Це коли воно вистоїться в печi i на ньому з'явиться така бура шкуринка.

По Аристарховiй горлянцi пройшла судома.

— А ще є просто холодне молоко, — продовжував Степан, мимоволi захоплюючись. — З льоху. То найсмачнiше молоко. Особливо в таку спеку, як зараз.

— Ня-ав! — вихопилося з Аристархової пащеки. Проте Степан настiльки вже захопився розповiддю, що не помiтив цього.

— Нi, я, мабуть, почав би не з молока, — продовжував вiн. — Я, мабуть, спочатку зробив би собi бутерброд. Або цiлих два.

— Бутерброд?

— Атож. Вiдбатував би добрячий кусень хлiба, потiм на нього намазав би отакенний шмат масла…

— Масла… — мрiйно промуркотiв Аристарх. — Яке смачне слово!

— Що там слово! — махнув рукою Степан. — Саме масло ще смачнiше… А на нього я поклав би ще й ковбасу…

— Ой, не можу бiльше! — заволав Аристарх. — А це що таке?

Вiн так схилився над лядою, що, здавалося, от-от звалиться до Степанових нiг.

— Так ти ж ковбасу вже їв, — зауважив Степан. — Батько тобi, мабуть, з пiвкiльця вiдрiзав. Невже забув?

— Нi! — вигукнув Аристарх i зковтнув слину. Обрубок його хвоста застукав по землi кулеметною чергою. — Нiчого я не забув. Аби забув, то розмовляв би з тобою iнакше… Отже, поклав ти на масло ков… — вiн знову зковтнув, — ковбасу. А що далi?

— Нiчого особливого, — вiдказав Степан. — Взявся б за того бутерброда i почав би його їсти.

— I все?

— I все.

— А другий, як його… бутерброд?

— Який другий?

— Ну, той самий… ти ж казав… що одразу два бутерброди…

— А-а… З'їв би й другий. А потiм запив би це все молоком.

— Парним? — жваво поцiкавився Аристарх. — З печi? Чи з погреба?

— Найкраще з погреба, — сказав Степан.

Аристарх надовго замовк. Лише його напружений погляд блукав, здавалося, невiдомо де. Час вiд часу вiн нервово здригався i облизував писок рожевим, завбiльшки з дитячу лопату, язиком.

— I багато їх у вас? — нарештi вичавив вiн iз себе.

— Кого? — не зрозумiв Степан.

— Який же ти нездогадливий, — поморщився Аристарх. — Ну, бутербродiв з маслом. I молока.

— Скiльки завгодно! — вигукнув Степан. — Ет, менi б тiльки опинитися дома! А там…

Аристарх знову надовго замовк. Степановi навiть здалося, нiби кiт заснув.

— А що… мабуть, я змiг би тебе вiдпустити, — нарештi озвався кiт. — Тiльки, само собою зрозумiло, ненадовго. А за це ти менi повинен принести бутербродiв i молока.

Степан вiдчув, як у грудях швидко-швидко забилося серце. А кiт з острахом озирнувся в бiк самiтного будиночка.

— Мабуть, влетить менi вiд хазяйки, — в задумi муркнув вiн. — Та що вдiєш, якось переживу. Отже, домовились? — запитав вiн. — Я тебе вiдпускаю на годинку-другу додому, а ти менi за це принесеш молока.

Неймовiрна радiсть охопила Степана. Ось воно! Та за те, аби хоч на хвилю опинитися в Горобцях, можна пообiцяти гори бутербродiв i рiчку молока! А там нехай-но хтось спробує його витягти звiдтiля! Сюди вiн, звiсно, прийде якомога швидше, та вже не сам. З батьком прийде. З дядьком Дмитром. З усiма горобцiвськими чоловiками. Отодi вже баба-яга i цей страхiтливий кiт поплатяться за все!

I хоч як йому було важко, Степан зробив вигляд, нiби вiн вагається. Нарештi махнув рукою i сказав:

— Гаразд. Домовилися.

Аристарх опустив було драбину до льоху, проте тут же висмикнув її назад.

— Е-е, нi, так не вийде! — ущипливо вищирився вiн. — Знаю я вас, людей. Спочатку ми зробимо ось що…

Вiн прожогом кинувся до самiтного будиночка i незабаром повернувся з кухлем у лапах.

— Пий, — наказав вiн.

— Що це?

Аристарх поворушив вусами.

— Не пiзнаєш? Та це ж те саме зiлля, яким хазяйка опоїла вас, коли ви прийшли сюди вперше. Називається воно забудькуватим зiллям. Вихилив кухля — iз голови вилiтає все, що може нам з хазяйкою зашкодити.

Степан розгубився. Цього ще не вистачало!

— Так я вже пив, — сказав вiн нарештi. — Скiльки можна?

— Скiльки треба, стiльки й вип'єш, — сказав Аристарх. — Пий, кажу тобi, а то не випущу! До дна! Ось так. Тепер можеш вилазити… Нi, почекай трохи!..

Аристарх, пильно дивлячись Степановi в очi, щось швидко-швидко пробубонiв. Тодi пiдстрибнув, зробив два оберти на правiй заднiй нозi i занявкав. Пiсля всього з полегшенням зiтхнув i зауважив:

— Отепер все буде в повному порядку. Тепер з тобою скрiзь буде внутрiшнiй голос.

— А це ще хто такий?

Писок Аристарха мимоволi розплився в задоволенiй усмiшцi.

— Можеш вважати, що внутрiшнiй голос — це те, що i я сам, — сказав вiн. — Лише знаходитиметься при тобi.

— А навiщо вiн менi потрiбен, той голос?

— Щоб постiйно нагадувати про моє iснування. Зрозумiв? А тепер бiжи звiдсiля, поки хазяйка не вийшла з хати. I гляди менi, не скупися!

Степан вилiз iз льоху i щосили рвонув у напрямку Горобцiв. Та вже через кiлька крокiв з голови вилетiло все, про що вiн збирався розповiсти. В нiй билася лише одна-однiсiнька жалiслива думка: «Бiдолашний Аристарх! Вiн нiколи в життi ще не куштував молока! Вiн жодного разу не ласував бутербродами з маслом i ковбасою…»