Гостi на метлi

Тридцять дiдусiв в свою чергу пiдмели сивими бородами пилюку перед високою гостею i передали їй свої вже геть защипанi шкуринки. Тодi вишикувалися в шеренгу i звели на Ядвiгу Олiзарiвну настороженi, навiть переляканi погляди. Вони боялися, що її прибуття не обiцяло нiчого доброго нi їм особисто, нi Горобцям, з котрими вони так зжилися.

Ядвiга Олiзарiвна окинула подарунки одним iз своїх особливих чаклунських поглядiв. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких i рум'яних короваїв.

Потiм вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухi общипанi шкуринки i щезли в однiй з її численних кишень.

По шерензi прокотилася хвиля захоплених зiтхань. Ядвiга Олiзарiвна схилила голову.

— Дякую за теплу зустрiч, — сказала вона. — Та оскiльки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть дiти вiд шести до тринадцяти рокiв. Решта може бути вiльною.

Дiдусi з полегшенням зiтхнули i миттю розтанули в нiчнiй iмлi. А тi, що залишилися, притислися один до одного i дивилися на високу гостю з вiдвертим острахом.

Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася уздовж розрiдженої шеренги, уважно вдивляючись в сухi i зморщенi, немов печенi грушки, старечi личка.

— Я прилетiла сюди в надзвичайно важливiй i таємничiй справi, — почала вона. — Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що менi потрiбнi найбiльш ображенi чи нещаснi дiти, що живуть у Горобцях.

Дiдусi перезирнулися.

— Таких у нас, здається, немає, - сказав наймiцнiший з вигляду домовик.

— Шкода, — сказала Ядвiга Олiзарiвна. — В такому разi менi потрiбнi найвреднiшi з них.

— Таких теж не водиться, — перезирнувшись з рештою, вiдказав все той же домовик.

Ядвiга Олiзарiвна змiряла його з голови до нiг важким поглядом.

— Як тебе звуть? — запитала вона.

— Шурхотуном, — вiдказав той.

— Гаразд, — це iм'я я запам'ятаю, — голосом, що не Обiцяв нiчого доброго, пообiцяла Ядвiга Олiзарiвна.

Шурхотун зiщулився, нiби вiд удару.

— Та я що… я ж казав тiльки про те, що е, — почав вiн, проте Ядвiга Олiзарiвна владним жестом наказала йому замовкнути.

— Здається, не тiльки Шурхотун, а i всi ви стали бiльше людьми, нiж домовиками, — зауважила вона рештi.

— Нi, ми… — пискнув хтось iз шеренги i одразу замовк.

— Про це ми побалакаємо пiзнiше, — запевнила Ядвiга Олiзарiвна. — А для початку я б хотiла дiзнатися, у кого з ваших дiтей є бiноклi. Ну, чого ж ви мовчите?

Погляди дiдусiв зупинилися на Шурхотуновi.

— В твоїй хатi живе хлопчик чи дiвчинка? — швидко, не даючи часу на обдумування, поцiкавилася Ядвiга Олiзарiвна.

— Хлопчик.

— I м'я?

— Степан… — ледь чутно прожебонiв Шурхотун. Його маленькi пiдслiпуватi очицi з благанням втупилися в гостю. — Але ж вiн… Вiн ще такий маленький… Ти не зробиш йому нiчого поганого, правда?

— Саме цього я обiцяти не можу. На нещастя його батькiв, вiн побачив таке, чого нiкому з людей бачити не слiд.

Шурхотун зi страху посiрiв.

А Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потiм зупинилася i зажадала:

— Вийдiть тi, в чиїх будинках живуть друзi цього, як його… Степана.

Наперед вийшло двоє стареньких, їхнi колiна зрадливо тремтiли.

— Тiльки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, — заявив менший на зрiст. — її не беруть до гурту…

— О, це цiкаво, — пожвавiшала Ядвiга Олiзарiвна. — Це надзвичайно цiкаво! Ти сьогоднi ж подаси в письмовiй формi її бiографiю. I не забудь перерахувати в нiй всi приниження, якi ця Таня зазнала.

— Та якi там приниження! — вигукнув домовик. — Нiчого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що…

— Припинити розмови! — пiдвищила голос Ядвiга Олiзарiвна. — I запам'ятайте: якщо хоч одна душа довiдається вiд когось, про що тут говорилося, — не позаздрю нi вам, нi вашим садибам.

— Нiхто не довiдається, — запевнили її домовики.

— Авжеж… ми собi не вороги, нi!

Вони чимало прожили на цьому свiтi i добре знали, на що здатна Ядвiга Олiзарiвна та iншi такi ж високi гостi.

А здатнi вони були на таке, про що i згадувати страшно…

ЗБИРАЧI ЛIКАРСЬКИХ РОСЛИН

Самiтна хатина на узлiссi здавалася близькою хiба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бiнокль… Насправдi до неї треба було йти та йти.

Спочатку потрiбно було перебратися по хисткому, в кiлька жердин, мiстку через рiчку Гороб'ячу. Потiм хвилин з десять продиратися крiзь реп'яховi та шипшиновi хащi. Тодi опуститися в Чортiв яр, знову пiднятися по його крутому сипучому схилу, — i десь там, майже бiля самiсiнького обрiю, бовванiв отой самiтний будиночок.

Тож зрозумiло, що дiти на чолi iз Степановим батьком дiсталися до нього лише тодi, коли сонце пiдбилося високо в небi i пекло немилосердно.

Степанiв батько обiйшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на однiй завiсi, дверима i в задумi похитав головою.

— До них i пiдходити страшно, — зауважив вiн. — їх i штовхати не треба — самi одiрвуться.

А тому вiн постукав палицею по струхлявiлих сходах i погукав:

— Агов, є тут хто чи нi?