Гостi на метлi

А Танька все стрибала та й стрибала посеред вулицi. I, нiби ненавмисне, все ближче пiдбиралася до Степанового подвiр'я. Нарештi зупинилася бiля паркана, кинула швидкий погляд на будинок, на город та садок, побачила Степана на вишнi i зробила вигляд, нiби дуже здивувалася.

— А я думала, що тебе немає вдома, — сказала вона. — Хочеш, допоможу?

Степан хотiв було сказати, щоб Таня не сунула свого носа до чужих справ. Проте завважив, який погляд вона кинула на вишнi, i стримався. У баби Марiї таких не було.

— Лiзь, — дозволив вiн. — Тiльки ж гляди менi, не загрими з дерева. Вiдповiдай потiм за тебе! А я поки що iншими справами займуся.

Власне, нiяких особливих справ у Степана не було. Хiба що долити води у бочку та погодувати курчат. А за цей час Таня з горою наповнила вiдро.

— Все? — запитала вона.

Степан мимоволi зiтхнув.

— Якби-то все, — признався вiн. — З них ще й кiсточки треба виймати!

— Тодi неси шпильку, — скомандувала Таня. I це був перший у цьому роцi випадок, коли Степан послухався її.

Швидко працювала Таня. I вправно. Степана аж завидки взяли. Кiсточки вилiтали з вишень, наче кульки пiд час лотереї «Спортлото», що показували по телевiзору. Просто кулемет, а не Танька… Звичайно, станеш кулеметом, коли на твоїх руках хвора бабуся. Колись баба Марiя попала на буряках пiд град, застудилася, i з того часу нiяк не може розiгнутися.

— Як там твоя баба? — запитав Степан. — Вона що, вже так i не випрямиться?

Таня вiдкинула з чола пасмо волосся i сказала:

— Михайло Олексiйович вважає, що надiї вже нема.

— А вiн не помиляється?

Таня похитала головою.

— Ти ж сам знаєш, який вiн лiкар. До нього навiть з мiста приїздять лiкуватися.

Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексiйович був таки гарним лiкарем. Iнодi навiть занадто гарним. Торiк Степан захворiв, так Михайло Олексiйович миттю поставив його на ноги. Навiть образливо стало: тiльки-но зiбрався як слiд вiдпочити вiд урокiв, — так на тобi, знову треба бiгти до школи.

— А чого це батько все не їде за тобою? — запитав Степан трохи згодом. — Вiн що, теж хворий?

Таня не вiдповiла. Тiльки низько схилилася над вишнями. По її щоках пробiгли двi сльозинки.

Степановi стало не по собi. I хто його тягнув за язика запитати таке! Немає нiчого гiршого, коли через тебе хтось плаче!

— От iще… — промурмотiв вiн. — Я ж просто так запитав… А ти зразу у сльози… От iще… Хочеш, пiсля цих вишень ми пiдемо на рiчку?

Таня мовчки хитнула головою.

Вони вже закiнчували роботу, коли над парканом з'явилася стрижена голова Василя Потихонченка.

— Що я бачу! — єхидно сказав вiн. — Знову Ромео i його компанiя!

«Починається», — тоскно подумав Степан i стиснув заюшенi вишневим соком кулаки.

— Не звертай уваги, — порадила Таня. — Ну його! Подражниться i перестане.

— Краще б уже помовчала, — роздратовано вiдрубав Степан. — Через тебе це все!

I вiн рушив назустрiч Василевi, який уже встиг перестрибнути через перелаз i прийняти борцiвську стiйку.

Так закiнчився ранок учня п'ятого класу Степана Коваленка.

ЗАГАДКОВЕ СВIТЛО

Увечерi Степан знову сидiв на вишнi. Тiльки тепер поруч з ним був Василь. Вони затiяли захоплююче змагання — хто далi вистрелить вишневою кiсточкою.

Звiсно, не обiйшлося тут i без Танi. Вона осiдлала зручну гiлку на сусiднiй черешнi i звiдтiля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було заборонено. Коли ж вона пробувала подати голос, хлопцi дружно вигукували: «О, знову радiо заговорило!» — i стрiляли в її бiк.

Сонце повiльно скочувалося за обрiй. Навколо стояла глибока тиша. Не здiймали куряву автомобiлi та мотоцикли, не подавали голосу ситi корови. Навiть невгамовнi горобцiвськi пси — i тi замовкли. Не iнакше як вирiшили трохи перепочити перед нiчними пригодами.

Лише вiд лiтньої кухнi до хлопцiв долiтав смiх i жвавi голоси. То Степановi батьки жартома сперечалися, хто з них повинен варити варення. Обидва вважали себе неабиякими майстрами цiєї справи.

— Ну й нудьга, — пожалiвся Василь пiсля тридцять шостого пострiлу. — Таких канiкул у нас зроду ще не було.

— Еге ж, — згодився Степан i встановив особистий рекорд. — Ще, чого доброго, i до школи закортить.

— А менi вже зараз кортить, — не втрималася Таня. — Я навчання люблю бiльше, нiж канiкули.

— Цить! — дружно вигукнули хлопцi. — Тю на тебе!

Змагання продовжувалися. Але вже не так жваво, як ранiше. Першим здався Василь.

— Ну його… обридло, — сказав вiн i обiперся спиною об стовбур. — Давай краще побалакаємо про щось.

— А про що ми балакатимемо? — запитав Степан. Хоча вiн i стрiляв далi, все ж змагання цi обридли i йому.

— Про що… Знаєш, мене двоюрiдний брат до Москви запрошує, - почав Василь. — Приїзди, пише, сходимо на футбол, в льодовому палацi на ковзанах покатаємося. Влiтку — i на ковзанах, здорово, правда ж?

Звiсно, нiякого двоюрiдного брата у Василя в Москвi не було. Про це Степан знав добре. Все ж ловити товариша на брехнi не став, бо тодi було б так нудно, що хоч бери та й спати лягай. Тому вiн сказав:

— А мiй у Ленiнградi живе. Теж до себе запрошує. Приїзди, пише, на теплоходi покатаємося…