Гостi на метлi

I все ж її рука, мабуть, так i не вiзьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а вiн для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому i жорстокому свiтi.

З iншого боку, Аристарх таки має рацiю, подумала Ядвiга Олiзарiвна. Не носитися ж їм цiлiсiньку нiч помiж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетiли! Нi, була в них одна справа, вiд якої декому з мiсцевих жителiв не поздоровиться. Хоча, звiсно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.

Проте вибирати не доводилося. Завдання — воно i є завдання. Жалiсть чи сумнiви тут нi до чого.

СТУПа пролетiла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетiла через крутий яр i, сповiльнюючи швидкiсть, попливла над лугом, на якому були розкиданi рiдкi кущi невисокого чагарнику.

За лугом, на узлiссi, причаївся непоказний будиночок з пiдслiпуватими, давно не митими вiконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку нiхто не жив.

I все ж Ядвiга Олiзарiвна для бiльшої певностi облетiла навколо захаращеного обiйстя. Перекошенi трухлявi ворота, стежка, якої вже майже не видно пiд споришем, численнi дiрки в солом'янiй стрiсi… Так, це було саме те, що їм потрiбно.

— Стрибай, — наказала вона Аристарховi.

Аристарх м'яко стрибнув на землю i кiлька разiв з задоволенням перекинувся в травi. По тому стрiпнувся i обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.

За хвилину, вже не криючись, вiн з'явився на ганку i заспокiйливо махнув лапою.

Все ж Ядвiга Олiзарiвна i на цей раз не поспiшила до хати. Вона вiдлетiла трохи вбiк i приземлилася поруч з копичкою торiшнього сiна. Пiсля цього, крекчучи, вийшла iз СТУПи i звела погляд до чистого, зоряного неба.

— Гарна буде погода, — мовила вона сама до себе. — Атож, гарна. I дощ теж був до речi. Пiсля нього пiдуть гриби. А де гриби — там i людськi дiти. Отодi-то когось iз них i не дорахуються мої дорогi земляки!

I вона хрипко зареготала, майже завила, пiднявши до зiрок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубонiла кiлька загадкових слiв i замахала руками так, начебто збиралася злетiти у повiтря.

Щось голосно засичало пiд самiсiнькою копичкою, темряву пронизали холоднi блакитнi iскри. Стовп загуслого повiтря гойднувся над копичкою раз, вдруге — i лiтальний апарат безслiдно розчинився в ньому…

РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА

З раннього ранку учень п'ятого класу Степан Коваленко сидiв на старiй вишнi. Вiн зривав стиглi соковитi ягоди, кидав їх до бiдончика i тяжко зiтхав. Вiн зiтхав не тому, що не любив вишень, — нi, тут все було якраз навпаки. I не тому, що мати звелiла нарвати повне вiдро. Степан зiтхав тому, що з цих вишень треба було ще й кiсточки вибирати.

Сьогоднi мати збиралася пiсля роботи варити вишневе варення. Вона вважала, що без кiсточок воно має бути ще смачнiшим. Степан теж так вважав, особливо коли взимку намазував те варення на кусень хлiба з маслом. I все ж виймати кiсточки було для нього найнуднiшим заняттям у свiтi.

Однак важке зiтхання не заважало Степановi час вiд часу кидати погляд навколо себе. З вишнi йому добре було видно той куток Горобцiв, що збiгав до рiчки. Он двоє товстих дядькiв з мiста вкладали рибальське спорядження у човен дiда Матвiя. Трохи далi тiтка Одарка намагалася затягти у двiр вперту козу Майку. Майка мекала на весь куток i з усiх сил не згоджувалася. У неї були iншi намiри.

Ще далi Степанiв однокласник i товариш Василь Потихонченко накачував переднє колесо свого велосипеда. Не iнакше як мати послала його до центральної садиби. Степан вже збирався крикнути Василевi, аби той купив заодно i пiстони для Степанового iграшкового пiстолета. Але тут його погляд спинився на руденькiй дiвчинцi. Це була Таня, онука старої i хворої сусiдки баби Марiї.

Таня робила вигляд, нiби сама з собою грається посеред вулицi у класи.

Але кого-кого, а Степана їй не обдурити. Вiн добре знає, що Таня чекає саме на нього. Бiльше їй гратися було нi з ким.

Степан втягнув голову у плечi i зачаївся мiж гiлками. Бо до такої причепи, як Танька, навiть реп'яхам далеко. Колись баба Марiя умовила Степана як старшого провести її онуку до школи i назад — хай, мовляв, вивчить дорогу, а тодi вже сама по нiй ходитиме. Згодився Степан, провiв Таньку раз, другий, та так i до цього часу не може вiд неї вiдкараскатися. I не лише по дорозi до школи чи назад. Не встигне ще й дзвоник продзеленчати на перерву, — а Танька наче вродиться пiд дверима його класу. В класi, звичайно, смiшки, всiлякi бруднi натяки щодо жениха та нареченої… В такi хвилини Степан скреготав зубами, мов пилка об залiзо, пiк ракiв i ледь не кидався на однокласникiв з кулаками.

А Таньцi хоч з гармати стрiляй.

Хоча… коли б то вона була схожа на Iринку Чубаченкову, що сидiла за першою партою i була круглою вiдмiнницею. Тодi вiн, можливо, i не так пiк би ракiв.